45. Зачарований ліс.

Поки вони тримали шлях до таємничих хащ, Люксіана з цікавістю запитала у своїх супутників:

— Ло, Іє, а чому саме ця частина лісу називається Зачарованою?

Люксіана не встигла завершити питання, як книга в її руках раптом здригнулася й ожила. Сторінки зашурхотіли, наче крила птаха, і фоліант сам собою відкрився на першому розділі під назвою «Зачарований ліс». Друзі зупинилися й відійшли вбік, заворожено спостерігаючи, як на чистих аркушах почали з’являтися літери — книга продовжувала писати саму себе.

Ло та Ія приголомшено перезирнулися, затамувавши подих від подиву.

— Оце так дива. — ледь вимовила Ія, не в змозі відвести погляду від магічного артефакту.

Люксіана почала читати текст, що виринав прямо з-під невидимого пера:

«Зачарований ліс був тут завжди. Він стояв осторонь від решти великого світу, відокремлений від звичайних лісів невидимою межею. У цій глушині споконвіку мешкали магічні створіння, яких звичайний світ фей не міг або не хотів приймати. Позаочі їх називали “вигнанцями”, “іншими” або “чужими”.

Зачарований ліс був єдиним місцем на землі, що приймало їх такими, якими вони є. Цей ліс — жива істота. Він розмовляє зі своїми мешканцями через шепіт вітру, дзюрчання води, тріск вогню та подих землі. Навіть дерева тут були живими: у їхній корі ховалися лісові духи та давні лісовики».

Книга почала малювати яскраві ілюстрації, показуючи друзям образи цих дивовижних істот. Але раптом літери стали темнішими, а картинки — похмурими. Люксіана продовжила читати:

«Але тепер цей ліс перестав бути безпечним. Магічних істот, які жили тут століттями, почали нищити. Їхні сльози, пролиті від болю та несправедливості, перетворилися на отруту. Вона просочила землю, зробивши ліс небезпечним як для його мешканців, так і для всього навколишнього світу.

У самому серці хащі оселилося “Дещо” — темне й невідворотне, наче жива тінь. Ця сутінь почала повільно руйнувати світ фей, поглинаючи світло. І тільки чиста магія та світло справжнього мага здатні зцілити зранену душу лісу».

Книга раптово зачинилася, видавши глухий звук, що розлігся луною поміж дерев. Ми ще деякий час стояли в заціпенінні, перетравлюючи почуте, а потім мовчки рушили далі.

Невдовзі перед нами постала межа Зачарованого лісу. Ми завмерли. Перед нами розкинувся світ, що не був схожий на жоден інший — химерна суміш прадавньої величі та хворобливого занепаду. Навіть повітря тут стало інакшим: густим, солодкувато-гірким, із дивним присмаком озону. Над землею висів низький фіолетовий туман, який повільно перекочувався між стовбурами, наче жива істота.

Дерева-велетні з корою, схожою на стару слонову кістку, здіймалися до самого неба, переплітаючись гілками так щільно, що сонячне світло перетворювалося на тьмяні смарагдові сутінки. Там, де раніше мали б квітнути чарівні рослини, тепер вилися чорні ліани, подібні до роздутих вен, а з листя повільно стікали важкі сріблясті краплі отруйних сліз. Зі свого місця на межі ми бачили, що біда прийшла сюди не лише з отрутою: ліс був понівечений вогнем. Чорні, обвуглені ділянки вкривали землю, наче глибокі шрами, чергуючись із ще живими хащами. Згарища все ще пахли попелом і болем. У цьому місці панувала неприродна, темна тиша — ні співу пташок, ні звуків комах, лише зрідка з глибини долинало важке зітхання самих дерев. Але щойно ми спробували зробити крок углиб, як щось невидиме стримало нас. Повітря навколо стало настільки щільним, ніби сам ліс виставив перед нами прозору, але нездоланну стіну. Він пульсував під нашими ногами, наче втомлене серце, і не наважувався пустити чужинців у своє зранене, отруєне серце.