39. Кімната.

Кімнату, де щойно завершився могутній ритуал, огорнула тиша, наче густа, оксамитова ковдра. Ми опинилися у невеликому, інтимному приміщенні, освітленому м’яким, перламутровим світлом. У центрі стояв невеличкий диванчик, різьблений у формі велетенської мушлі, його поверхня виблискувала, наче справжня.

Валкреон обережно, з майже батьківською турботою, поклав на оксамитове ложе знесиленого Вея. Принцеса Розалі, її прекрасне обличчя було бліде від напруги, стояла поруч, не відводячи погляду. Ми відчували, як тремтить її тендітна фігура, як хвилювалась принцеса, її серце билося неспокійним птахом у грудях.

Різко, наче дзвін, тишу порушила Люксіана, її голос був рішучий і металевий.

— Що будемо робити далі?

Валкреон, стиснувши губи, розмірковував:

— Повернемо перлину, як і планували, а там вже по обставинах... Ми матимемо перевагу в переговорах.

— Я пропоную не повертати просто так перлину, — Люксіана зробила крок вперед, її очі блищали стратегічним вогнем.

— Тоді я слухаю твою ідею, — Валкреон схилив голову, заохочуючи її.

— Ми її повернемо, але тільки на наших умовах. Ми повинні виторгувати найбільше.

— Мені подобається твоя ідея. Я згоден, — відповів Валкреон, в його голосі з'явилася твердість.

Люксіана підвела підсумок плану, наче карбуючи слова:

— Ми повернемо перлину тільки тоді, коли він — її батько-володар — погодиться на те, що принцеса сама обере свого обранця.

Валкреон посміхнувся холодною, хижацькою посмішкою:

— Чудово, а як ні, то можемо й перлину собі залишити. Тоді ми перемістимо принцесу в безпечне місце подалі від його влади.

Принцеса тим часом не спускала очей зі свого коханого Вея. Вона чула кожне слово, сказане магами, і в її душі зростала надія. Вона не заперечувала проти їхнього сміливого задуму — адже лише він міг принести їй свободу і щастя.

Через декілька хвилин Вей застогнав і став прокидатися. Він розплющив очі, в яких ще жевріла млявість сну, і виглядав здивованим, не впізнаючи оточення. Його перші слова були шепотом розгубленості:

— Де я знаходжуся? І що відбувається?

Розалі негайно взяла його за руку, її дотик був ніжним і зігріваючим. Вона мовила з теплом, що розтоплювало лід:

— Ми в палаці мого батька, я так рада, що ти прокинувся.

— І що я тут роблю? — спитав Вей, в його голосі ще бринів подив.

— Вею, невже ти все забув? — трохи схвильовано спитала принцеса, її очі затьмарилися тривогою.

— Я не забув, твої очі, моя люба Розалі, та наші зустрічі, — з теплом та ніжністю мовив Вей, стискаючи її руку у відповідь.

— Мій коханий, Вею, я безмежно рада, що ти пам'ятаєш мене, — видихнула Розалі, полегшено притулившись до нього.

Розалі коротко, але живо переповіла Вею все, що трапилося: про його зачарування, про сміливий викрадення Перлини та магічний ритуал. Вей слухав уважно, час від часу схвально стискаючи її руку.

— Значить, тепер ми в пастці? І вони збираються обміняти артефакт на мою свободу? — запитав Вей, різко дивлячись на Люксіану і Валкреона.

— Не зовсім у пастці, — втрутився Валкреон, його фігура випромінювала впевненість. — Ми тут, щоб забезпечити твою безпеку та свободу Розалі. Ми висуваємо Його Величності умови.

— І я згодна з їхніми умовами, Вею, — додала принцеса, ніжно посміхаючись. — Я хочу бути з тобою.

— Тоді я з вами. Ходімо, — рішуче сказав Вей, підводячись з мушлевого диванчика з новою силою.

І тоді, на чолі з принцесою, усі вирушили до самого володаря. Розалі, тепер сповнена цілеспрямованості, вела їх знайомими їй, але заплутаними коридорами палацу, що виблискували під непрямим світлом.