34. Розмова з Володарем.

Люксіана та Валкреон намагалися відновити сили у відведених їм покоях, та спокій оминав мага. Його розум, наче стривожений вулик, гудів від похмурих передчуттів. Інтуїція, вигострена роками магічних практик, волала про небезпеку: цей Володар вод не був тим, за кого себе видавав. Його посмішка була надто слизькою, а погляд — холодним, наче безодня.

Час, відведений на відпочинок, сплив невблаганно швидко. Незабаром слуги запросили магів до трапезної зали.

Коли важкі двері відчинилися, перед ними постало видовище, гідне найсміливіших легенд. Зала вражала своєю величчю: стіни, оздоблені перламутром, мерехтіли всіма відтінками морської хвилі — від ніжно-бірюзового до глибокого індиго. Тисячі перлин, інкрустованих у склепіння, сяяли м'яким, чарівним світлом, замінюючи сонце. Вигадливі корали та рідкісні глибоководні кристали обплітали колони, перетворюючи приміщення на скарбницю.

Посеред зали височів довгий стіл, що вгинався від розкоші страв. Дивовижні морські делікатеси, фрукти з підводних садів та напої у кришталевих карафках — усе це було сервіровано з бездоганною вишуканістю. Проте, незважаючи на пишноту, у повітрі висіла важка тиша. Це місце нагадувало декорацію до весілля, яке так і не відбулося; свята, що перетворилося на траур.

Володар Водного світу вже чекав на чолі столу. Його постать випромінювала владність і приховану напругу. Побачивши гостей, він широким жестом запросив їх зайняти місця.

— Прошу, сідайте, розділіть зі мною цю трапезу, — пролунав його густий голос.

Валкреон залишився нерухомим, його погляд був твердим, як кремінь.

— Дякуємо за вашу щедрість, та ми постоїмо, — відказав він, і в його голосі дзвеніла неприхована недовіра. — Нам, магам, їжа не є необхідністю.

Він зробив коротку паузу, даючи зрозуміти, що рішення остаточне, і додав: — Ми готові вас слухати.

Володар ледь помітно звузив очі, але швидко повернув на обличчя маску доброзичливості.

— Що ж, як бажаєте, — мовив він, відкидаючись на спинку трону. — Ваша впертість нагадує мені одного юнака... Колись, багато років тому, течія принесла до нас чужинця. Він був молодим, амбітним і таким же зухвалим, як ти, Валкреоне.

Володар замислено покрутив у руках келих, згадуючи минуле.

— Спочатку наші води були для нього ворожими. Наші погляди на світ розходилися, як море і суша. Та з часом лід танув. Я почав прислухатися до нього, бо за юнацькою пихою ховався гострий розум. Його поради щодо укріплення кордонів та розвитку королівства були безцінними. Він був мудрим не по роках. Більшість часу він проводив серед стародавніх сувоїв нашої бібліотеки або розмовляв із жителями глибин, хоча й залишався відлюдником у душі.

Володар зітхнув, і в його голосі промайнув жаль.

— Він прожив серед нас три роки. То був Золотий вік для нашого світу — ми процвітали, як ніколи досі. А потім... потім він заявив, що його кличе дорога, що він мусить шукати інші світи. Але перед тим, як зникнути, він разом із нашими чародіями відшукав рідкісну Перлину — серце нашої магії. Ту саму, яку тепер вкрадено. Ось і вся історія.

— Як цікаво... — промовив Валкреон. Його тон був сухим, і в ньому не відчувалося ані краплі співчуття, лише холодний аналіз.

— Дякуємо за відвертість, — м’яко втрутилася Люксіана, намагаючись згладити гострі кути. Вона зробила крок уперед, пильно дивлячись в очі Володарю. — Але дозвольте уточнити одну деталь. Коли саме зникла перлина? І як це пов'язано зі зникненням вашої дочки?

Озар важко зітхнув, і тіні на його обличчі стали глибшими. — Перлина зникла сім днів тому, — промовив він глухим голосом. — А моя донька... її покої спорожніли за кілька годин до того, як скарбниця виявилася порожньою.

— Ви вважаєте, що ці події пов’язані між собою? — обережно запитала Люксіана, уважно вдивляючись в очі правителя.

— Я не відкидаю жодної можливості, — визнав Володар, уникаючи її погляду.

Валкреон, який до того стояв нерухомо, зробив крок уперед. Його голос прозвучав різко, наче удар батога: — А чи не спадало вам на думку, що ваша донька втекла від вас сама? Не викрадена, а вільна у своєму виборі?

Озар підняв голову, і в його очах майнув біль, змішаний із холодним розрахунком. — У мені борються двоє: батько і Володар. І їхні думки різняться.

— А я чомусь переконаний, що вона втекла від батьківської "турботи", прихопивши перлину як гарантію своєї безпеки, — безжально кинув Валкреон.

— Вона могла втекти! — раптом вигукнув Озар, вдаривши долонею по столу так, що задзвеніли кришталеві келихи. — Це я ще можу припустити. Але вкрасти Перлину — ніколи! Моя кров не здатна на такий злочин.

Валкреон звузив очі, скануючи ауру правителя. — Я не просто думаю, я відчуваю, що ви приховуєте істину, — прошипів маг. — Ви не договорюєте головного.

Він нахилився над столом, дивлячись прямо в душу Володарю: — Можливо, принцеса втекла, тому що люблячий батько вирішив продати її? Віддати заміж за нелюба, обміняти власну дитину на політичні угоди чи нові землі? Чи я помиляюся?

Голос Валкреона вібрував від гніву, повітря навколо нього почало нагріватися, а магічна енергія затріщала іскрами. Він був готовий спалахнути, наче сухе дерево від блискавки.

Люксіана миттєво відчула зміну в емоційному стані коханого. Вона ніжно торкнулася його руки, переплітаючи свої пальці з його. Її дотик подіяв як прохолодний бальзам, гамуючи полум’я його люті. Валкреон видихнув і трохи розслабився, хоча погляд його залишався колючим.

— Так, ти правий, чужинцю, — тихо, але твердо відповів Озар. — Але це був шлюб за розрахунком, необхідність для виживання королівства, а не моя примха.

— Необхідність... — з відразою повторив Валкреон. — Я так не думаю. І я зовсім не впевнений, що маю бажання допомагати тому, хто торгує власною кров'ю. Дякуємо за "гостинність". Я краще помилуюсь темрявою океанських глибин, аніж розділю товариство з лицеміром.

Він рвучко розвернувся і, не чекаючи відповіді, попрямував до виходу, розсікаючи воду мантією.