30. Джерело.

Нам показали саме серце цього підземного царства — місце, де світло факелів ледь торкалося кам’яних стін, а повітря було насичене сяйвом кристалів. Ми бачили, як із глибин шахт видобували дорогоцінне та магічне каміння. Деякі самоцвіти пульсували власним світлом, немов жили, інші ж віддзеркалювали вогонь і вигравали усіма барвами веселки.

Ми заглянули до їхніх крамниць. У повітрі стояв запах свіжоспеченого хліба, медових пряників і запашних трав. Торговці жваво пропонували свої товари — від сувенірів, вирізьблених із гірського кришталю, до маленьких амулетів, що, за їхніми словами, приносили удачу. Поруч сяяли лавки з магічним камінням — кожен кристал ніби шепотів свою історію.

Після цього ми вирушили до бібліотеки й музею — храмів знань і пам’яті цього народу. А згодом нас повели до найпотаємнішого місця — підземного джерела, де, за легендами, народжувалася сама сила глибин. Там уже чекав їхній володар — постать у темному плащі, з поглядом, що світився мудрістю віків.

— Ось це місце я хотів вам показати, — мовив він низьким голосом, у якому чулося відлуння печер.

— Гарне джерело… Але що з ним не так? — з подивом запитала Люксіана.

— Ти відчула правильно, — відповів володар. — Колись це джерело було магічним. Його вода зцілювала все живе — від людини до найменшої травинки. Але потім стався магічний сплеск. Ми не знаємо його причини, та з того часу вода стала отруйною. Вона більше не лікує — вона вбиває.

— І ви хочете, щоб ми його відновили? — уточнив Валкреон.

— Так. Це буде вашою платою — послуга за послугу.

— Нам знадобляться ваші магічні кристали, — промовив Валкреон, спокійно, але твердо.

— Скільки потрібно?

— Мінімум вісім. Але якщо хочете, щоб джерело знову сяяло в усій силі, — тридцять два.

— Гаразд, — відповів володар. — Я розпоряджуся, щоб вам їх доставили. Чи потрібно ще щось?

— Після очищення нам доведеться відпочити, — сказав Валкреон.

— І ми б хотіли ознайомитися з вашою бібліотекою, — додала Люксіана.

— Домовилися, — кивнув володар і наказав своїм підданим принести кристали.

Менше ніж за годину кремезні чоловічки з довгими бородами принесли важку скриню, що світилася крізь щілини м’яким блакитним світлом. Коли її відкрили, повітря наповнилося тихим гулом — магія в них жила.

Валкреон і Люксіана попросили всіх відійти. Вони стали поруч, узялися за руки, і від їхніх долонь почало струмувати світло. Вони направили енергію на джерело, читаючи давні заклинання. Вода завібрувала, наче прокидалася від сну, а тоді з глибини вирвалася велика чорна змія. Її луска блищала, мов обсидіан.

Валкреон не злякався. Його посох засвітився, і блискавка вдарила просто в чудовисько. Змія зойкнула, впала, ще дихала, але була переможена. Він не став добивати її — це було володіння володаря глибин, і лише він мав право вирішувати її долю. Володар кивнув, і слуги швидко забрали створіння, замкнувши його в клітку з міцного срібла.

Коли джерело очистилося, Валкреон і Люксіана почали активовувати кристали. Вони розміщували їх навколо озера та в самій воді, створюючи мережу енергетичного захисту. Кожен кристал спалахував, коли торкався води, і поступово вся печера наповнилася сяйвом, схожим на зоряне небо. Потім вони прочитали фінальне заклинання — і кристали зникли, ставши невидимими.

Магічна енергія вщухла. Вода стала кришталево чистою, білою, мов світло місяця. Вона більше не несла загибель — тепер вона зцілювала, дарувала спокій і силу.

Виснажені, але задоволені, Люксіана та Валкреон сіли біля джерела. Навколо панувала тиша, лише тихе дзюрчання води звучало, як пісня вдячності.

— Знаєш, — заговорив Валкреон, — я й не думав, що зустріну тебе. Я вже змирився з самотністю, з тим, що належатиму лише собі. Я бачив, як кохання зруйнувало життя моїх батьків. Батько зник, а мати все життя тужила за ним. І хоча я не погоджувався із забороною кохання, сам собі його не дозволяв. Але тепер… я вдячний долі, що ти з’явилася. Моє життя набуло сенсу, кольору, і вперше я відчув, що значить справжнє кохання.

Люксіана посміхнулася й ніжно поклала руку йому на долоню.

— Мені приємно чути це від тебе. Ти став для мене близьким, мов частина душі. Раніше я відчувала порожнечу в собі, але відколи ти поруч — я цілісна.

Вони дивилися одне одному в очі. Їм не потрібні були слова. Тиша говорила гучніше, ніж будь-які фрази. У цій тиші — тепло, довіра, любов. Їхні погляди, дотики, легкий подих — усе промовляло замість тисячі слів.

У ту мить час зупинився. Було лише джерело, що світилося біло-срібним сяйвом, і дві душі, які знайшли одна одну серед глибин землі.