29. Хранитель Глибин.

Гноми повели Люксіану та Валкреона вузькими переходами, все глибше в надра землі. Кам’яні стіни сяяли м’яким світлом кристалів, а відлуння кроків розчинялося в нескінченних тунелях. Зрештою вони дісталися до великої печери, де серед безлічі кімнат та залів мешкав сам володар підземного царства гномів.

Подорожнім дозволили трохи перепочити, а потім запросили на аудієнцію до Торіна — Хранителя Глибин.

Він сидів на троні, висіченому з цільного шматка скелі, вкритого темним хутром. Його постать здавалася міцною, наче злитою з каменем. Довга сива борода спадала на груди, а очі, мов два відшліфовані обсидіани, світилися мудрістю і втомою тисячоліть.

Після короткої паузи володар заговорив:

— Вітаю вас, подорожні, що з’явилися з невідомих земель. Я Торін, син Тарума, Хранитель Глибин. Хто ви, і з якою метою ступили у мій світ?

— Я Люксіана, — мовила дівчина, легенько вклонившись.
— А я Валкреон, — додав її супутник. — Ми потрапили сюди силою могутнього мага. Хочемо пізнати його задум… і, схоже, ваш світ теж.

Торін замислено погладив бороду.
— Могутнього, кажете? Хм. Колись я знав одного юного чарівника — хлопчину, та в очах його вже тоді жевріла сила, здатна змінювати світи. І бачу, й ви не прості мандрівники. Не кожен здолає пройти Браму Кристалів. Вона пропускає лише тих, чиї серця не затьмарені.

— Хлопчина, кажете? — тихо промовила Люксіана. — Можливо, саме про нього ми й шукаємо відомості.

Торін кивнув, і в його очах спалахнула іскорка зацікавлення.
— Добре я не буду питати нащо він вам. Розповім вам про нього… але, як і заведено в нашому народі, послуга за послугу.

— І що ж ви бажаєте натомість? — запитав Валкреон, примруживши очі.

— Нічого надмірного, — посміхнувся володар. — Лише трохи вашої магічної допомоги.

Абсолюти обмінялися коротким поглядом, у якому було більше, ніж тисяча слів.
— Ми згодні, — сказав Валкреон.

— Тоді слухайте, — промовив Торін, і його голос загуготив у стінах зали, мов підземний грім.

— Одного разу, багато років тому, до нас потрапив юний мандрівник. Спершу ми думали, що то випадковість — може, хтось його сюди перекинув або ж він сам заблукав між світами. Та виявилося, він утік від ворогів, які знищили його дім і родину. Він жив серед нас три роки — і за цей час змінив усе. Його магія зміцнила наші фортеці, його знання зробили наш світ могутнішим. Під його рукою розквітли кристали, що раніше спали мертві віки.

Він проводив дні й ночі в нашій бібліотеці, вивчаючи стародавні книги. Хоч був молодий, розум мав глибокий, як наші печери. А потім, одного ранку, сказав, що вирушає у мандрівку між світами — шукати істину та відповіді. Відтоді ми про нього не чули. Але вдячність наша — вічна.

Тоді Люксіана й Валкреон переглянулися — і зрозуміли: йшлося про Нього, Абсолюта одинадцятого рівня.

— Дякуємо, володарю, за цю розповідь, — уклонився Валкреон. — Настав час віддати борг.

— Не квапся, — посміхнувся Торін. — Ще встигнете. Спершу дозвольте показати вам наш світ.

— Ми будемо раді побачити його на власні очі, — мовила Люксіана, і в її голосі прозвучала щира цікавість.

Торін підвівся, сперся на свій обсидіановий посох, і зала наповнилася гулом каменю, що оживає.
— Тоді ходімо, діти світла. Нехай Глибини відкриють вам свої таємниці.

Торін покликав своїх підданих — кількох гномів у важких, прикрашених сріблом обладунках. Їхні бороди були заплетені в коси, а очі світилися повагою до свого володаря.

— Проведіть наших гостей, — мовив він глибоким, гортанним голосом, у якому бринів відгомін кам’яних печер. — Покажіть їм наш світ. Нехай побачать місто, ковальні, бібліотеку. А я приєднаюся пізніше — маю ще деякі справи з радою старших.

Гноми з поклоном виконали наказ, і невдовзі Люксіана та Валкреон вирушили звивистими тунелями, освітленими мерехтінням кристалів, що сяяли, немов зорі під землею.

Перед ними відкривалося підземне місто — грандіозне і водночас затишне. Кам’яні будівлі, видовбані просто в скелі, сяяли від вогнів, що спалахували у магічних ліхтарях. Високо над головами тяглися кам’яні арки, між якими струмувала тонка, майже невидима річка світла — потік магічної енергії, що живив усе довкола.

— Неймовірно, — прошепотіла Люксіана, вдивляючись у величні мозаїки на стінах, де зображувалися легенди гномів. — Це місто дихає силою.

— І пам’яттю, — додав Валкреон. — Тут відчувається давнина, мов сама земля пам’ятає кожен подих магії.

Їх привели до бібліотеки — гігантського залу, де полиці здіймалися аж до склепінь. Свитки, книги й кристалічні плити світилися власним сяйвом. Гноми зберігали знання не лише у письмі, а й у самих каменях — кожен міг відгукнутися на дотик і розповісти свою історію.

Тим часом, далеко звідси — у самому серці Валтарісу, — світ стрясала інша подія.
Абсолют одинадцятого рівня, колись юний мандрівник, що шукав знань, тепер піднявся над усіма. Він проголосив себе новим володарем світу. Його магія затьмарила навіть найяскравіші зорі — і разом із цим у повітрі відчувався запах попелу.

Ті, хто не визнав його влади, зникли. Їхні імена стерлися з пам’яті, їхні оселі — з лиця землі. Так само, як колись він знищив армію свого Майстра, тепер він знищив будь-який спротив.

Заборонено було навіть згадувати про Верховних магів — ніби їх ніколи й не існувало. Світ переписував свою історію з волі одного.

Та новий володар розповів істину історію творення їх світу...