27. Зустріч Абсолютів.

У тронній залі Верховних стояла тиша, така густа, що, здавалося, навіть повітря боялося дихнути.
У центрі зали — Майстер, скутий у магічній сфері, яка тремтіла від стримуваної сили.
Поруч — Невідомий, спокійний, мов ніч перед бурею.
Перед ним — Люксіана й Валкреон, Абсолюти десятого рівня, ще не розуміючи, у що втягнуті.

Повітря тремтіло, мов натягнута струна.

Люксіана, побачивши батька, відчула, як у грудях щось обірвалося. Її пальці вже тягнулися до магічної сфери, але Валкреон встиг зупинити її. Його долоня торкнулася її плеча — коротко, владно.
Без слів він сказав: не зараз.

Невідомий першим порушив тишу.

— Вітаю, — промовив він із захопленням, — тепер усі в зборі.

— Хто ти такий і що тобі потрібно? — холодно запитав Валкреон.

— О, цікаво. Ви так сходу ставите правильні питання, — іронічно всміхнувся Невідомий. — Гаразд, розповім. Але по черзі. Якщо, звісно, готові слухати.

— Ми готові, — відказав Валкреон, не зводячи з нього очей.

— Я — Невідомий. Для цього світу я Абсолют одинадцятого рівня. Той, хто таким народився. Я не прагнув цієї сили — вона була в мені від початку. Але я змушений був ховатися. Бо ці... криси, — він недбало махнув рукою в бік завмерлих у ілюзіях Верховних магів, — знищили моїх батьків і всіх, хто міг стати Абсолютом. Вбивали не силою — підступом, гріхами, зрадою...

Його голос став тихішим, але в ньому бриніла ненависть.

— Тепер розумієте, хто я?

— Ми розуміємо, — озвалася Люксіана. Її голос був тихим, але в ньому бриніло стримане полум’я. — Та що тобі від нас потрібно?

— Від вас? — він посміхнувся кутиком губ. — Я хочу, щоб про мене знали всі, а ви самі перші. Тепер я — замість Верховних. Віднині я — влада. Але спершу я запросив гідних. Тих, хто мені рівня. Вас. Ви пройшли випробування гріхами, вистояли — і карали тих, хто мав бути покараний. У вас є абсолютна сила. Тож питання просте: ви зі мною чи без мене?

Валкреон напружив плечі.

— Якщо ти настільки могутній, чому не зробив цього сам?

— Бо це було б занадто просто, — знизав плечима Невідомий. — Ви впоралися краще, ніж я міг би.

— Ти просто загрібаєш жар чужими руками, — холодно кинула Люксіана.

— Можливо. Але хіба дурень не скористався б чужим силою енергією, якщо може зберегти своє? Я певний час мав бути в тіні. Спостерігати. І зрозуміти, хто є хто.

— Ти хочеш використати нас, — мовив Валкреон. — І навіть не називаєш справжньої мети.

— Не зовсім.— спокійно відказав Невідомий. Ця мета — стане нашою спільною.

— І чому ми маємо їй слідувати? — з викликом кинула Люксіана.

— На все свій час, — м’яко відповів він. — Ви зрозумієте.

— Ти хочеш зруйнувати світ, — прошепотіла вона, наче сама до себе.

— Нарешті! — усміхнувся Невідомий. — Зруйнувати старий світ і побудувати новий. Хіба це не чудова ідея?

— Не дуже, — твердо відповіла Люксіана. — А що тут робить мій батько?

— Намагався захопити владу, — байдуже кинув Невідомий. — Але я був проти. Гаразд, мені вже трохи набридли ваші запитання. Я дам вам час подумати. У незвичних місцях.

— А якщо ми відмовимось? — голос Валкреона був, як лезо.

— У вас немає вибору. - твердо мовив Невідомий.

— Вибір є завжди, — твердо відповіла Люксіана.

Невідомий схилив голову, мов розважаючись:

— Ти певна? Чи знаєш, що твій любий татусь позбавив тебе цього вибору?

— Що ти маєш на увазі? — її голос затремтів.

— О, як багато ти ще не знаєш… А я знаю все.

— То розкажи, — твердо мовила Люксіана. — Якщо вже почав.

— Добре, — він ледь усміхнувся. — Ти знала, що твоя сила могла прокинутися набагато пізніше? Твій батько прискорив цей процес, користуючись твоїм світлом. І ще… є одна таємниця.

— Замовкни! — загримів голос Майстра у сфері. — Замовкни, поки не пізно!

— Я можу й замовкнути, — спокійно відказав Невідомий, — але тоді хто розповість сирітці правду?

— Яку ще правду? — спитала Люксіана, бліда, як мармур її голос зламався.

— Ту, що твоя мати жива.

— Батьку… це правда? — її голос зламався.

Майстер відвів погляд. Майстер мовчав. Лише через кілька секунд мовив:

— Так. Але ти мала дізнатися про це пізніше.

— Ти брехав мені все життя... — її очі блиснули сльозами й гнівом. — Ти вчинив підло.

— Я мусив. Ти колись зрозумієш.

— О, як зворушливо! Родинні сцени у тронній залі. Але ми ще не закінчили.
Він кинув погляд на Валкреона. Продовжите сімейні драми пізніше, — урвав їх Невідомий — Я знаю й про твою матір, Валкреоне. У вас обох історія не завершена.

Валкреон стиснув кулаки.

— Роби що хочеш, Невідомий. Ти нас не знищиш.

— Не можу, — усміхнувся той. — Так само, як і ви — мене. Тому… трохи пограємося.

Він підняв руки — і повітря задрижало від магії.

— Ви вирушите в подорож. Після повернення поговоримо знову. А ваші батьки житимуть на одному з островів — без магії. Нехай подумають над своїми гріхами. Верховних же я поміщу у сфери підтримки життя. Вони не помруть… але й не житимуть. Це буде їхнє покарання.

Невідомий прошепотів закляття. Простір навколо почав викривлятися, і світ поволі розчинявся у світлі.

Люксіана відчула, як землю вибивають з-під ніг, а серце завмерло між ударів. Поруч Валкреон спробував утримати рівновагу — але простір уже тріщав, розколюючись на світло й тінь. Коли всіх відправив, то Невідомий залишився в залі сам.

— Тік-так, — промовив Невідомий, і в його голосі бриніло щось схоже на насолоду. — Відлік розпочато.