26. Те саме Завтра.

Настало те саме завтра.
Ранок розколовся, мов дзвін — важкий і урочистий. Небо ще зберігало тьмяні відблиски нічної магії, і над горизонтом стояв густий серпанок, у якому вгадувалися обриси армії Майстра. Вони рухалися мовчки, як одна тінь, що розлилася рівнинами. Під їхніми ногами земля не стогнала — вона приймала їх, наче чекала цього давно.

Місто Верховних магів здавалося сплячим, але в його серці вже ворушилося передчуття — мов стиснена пружина часу. На вежах світилися бліді щити, наповнені енергією стародавніх змов. Та навіть вони тремтіли — не від страху, а від того, що наближається щось, чого не передбачив жоден із Верховних.

Тим часом, на острові, де перебували Абсолют десятого рівня, вони отримали своє запрошення.
Кристал з’явився самі — холодний, чистий, ідеально гранований. У кожному з них — світло, що не мало кольору, і голос, який не потребував мови. Вони відгукнулися не словами, а відчуттям: легким здриганням повітря, знаком прийняття.

А у цей час Верховні маги проходили випробування власними гріхами. І з кожним неподоланим гріхом їх сила згасала, поглинута тінню провини. Гріхи ставали сильнішими, поки життя поволі залишало своїх господарів. Це випробування було для них непосильним — їхні душі прогнили настільки, що врятувати їх могло лише диво.

Невідомий, або ж Абсолют одинадцятого рівня, теж збирався до міста Верховних. Там він планував влаштувати власне шоу й нарешті вийти з тіні, в якій перебував увесь цей час.
Він був першим, хто з’явився у залі Верховних, поки ті блукали в ілюзіях своїх гріхів.

Армію Майстра у столиці — місті Валтаріс — ніхто не зустрів. Це насторожило його, але не завадило планам захопити владу. Він прямував просто до замку Верховних магів, де вже чекав Невідомий.

Без жодних перешкод Майстер увійшов до тронної зали. І побачив — Верховні мучилися у власних ілюзіях, а поруч стояв незнайомець.

— Хто ти, і що тут робиш? — пролунало з уст Майстра.
— Хто я? — у голосі незнайомця вчувалася іронія. — В мене може бути багато імен. Але я волію залишатися Невідомим.
— Хто б ти не був, тепер влада належить мені! — з викликом сказав Майстер. — Я — замість цих жалюгідних істот.
— Ти? — Невідомий усміхнувся. — І хто ж так вирішив?
— Я. Сам. Хто мені завадить?
— Та хоча б я.

Майстер здивовано звів брови.
— Ти? В тебе ще молоко на губах не обсохло, хлопче! Я все життя йшов до цього. Не те що ти.
— То, може, перевіримо, хто є хто? І кому справді належить влада?

Майстер змахнув рукою — у повітря злетіли магічні сфери й понеслися просто в Невідомого. Той лише підняв руки й клацнув пальцями — сфери розсипалися на порох. Поки Майстер стояв приголомшений, Невідомий прошепотів коротке закляття — і Майстер опинився в магічній сфері, де його сила більше не діяла.

— Хто ти, в біса, такий? — вигукнув він. — Ніколи не зустрічав мага настільки сильного.
— Я вже казав: у мене може бути багато імен, — тихо відповів Невідомий. — Я можу бути катом або месником чи ангелочком. Скоро дізнаєшся, коли зберуться всі запрошені. До нас ідуть гості.

У цей момент кристал засвітився знову — і в центрі зали матеріалізувалися Люксіана та Валкреон, Абсолют десятого рівня.

Валтаріс — надалі місто столиця магії де знаходиться замок Верховних магів.