25. Тиша перед бурею.

Тиша між ними була тонша за шовк — найніжніша фортеця проти світу, що вже починав шукати щілини. Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки, ніби кожен дотик заряджав їх відновленою сміливістю. Над джерелом запахли квіти, що прокинулися від нічних дощів, і весь світ здався на мить таким простим, що було боляче думати про небезпеку.

Та десь далеко, за лінією пагорбів, нічні тіні знову згуртувалися у тісному колі. Майстер стояв у середині, його обличчя було сховане під капюшоном, а голос — тихий, холодний і впевнений. Тіні, немов живі істоти, слухали кожне слово, що падало з його вуст.

— Вони змогли, — повторив хтось із тіней, і в тих словах лунав сумнів так само гострий, як і здивування.

— Сумнівався? — прошепотів Майстер, і в його голосі згусток гіркоти. — Може, я сумнівався в людях... але не в принципі. Любов — це слабкість і зброя одночасно. Вона може зварити сталь і розтопити кригу.

— Донька твоя? — голос тіні зашарівся цікавістю.

Майстер не відповів відразу. Він провів рукою по древньому каменю, і на його пальцях пробігло синє світло — знак, що лише він умів читати.

— Люксіана колись була твоєю ученицею , — промовив нарешті він. — Але любов — непередбачувана формула. Я бачив її. Вона не та, що була колись.

Тіні розсілися щільніше, немов усі слухали й чекали вироку.

— Ти маєш зробити все, щоб вони були на нашому боці, — сказав один із них. — Без цього план розсиплеться.

— Я зроблю все, що зможу, — відповів Майстер, і в цій обіцянці була й загроза, і клятва. — Завтра армія магів вступає в місто верховних магів і, якщо буде потрібно в бій. Вони будуть підготовлені — чаклуни, що віддали себе випробування, встали у печах очищення й стали темніші за ніч. Коли Верховні слабнуть під своїми ж гріхами — це наш час.

У відповідь тіні зашепотіли: їхні голоси були мов лезо, що вкорочувало відстань між двома світами.

Повернувшись до джерела, Валкреон відчув, як повітря хрустнуло під невидимою вагою заклять. Він поклав долоню на землю — і земля відповіла тихим гулом, що пробіг під корінням дерев. Люксіана відчула це разом із ним і підвела голову.

— Ти відчуваєш? — прошептав він.

Вона кивнула. У її очах замигтіли образи — фрагменти уроків, миті, коли вона вчилася спрямовувати любов у магію. Те, що для інших було слабкістю, для неї стало ниткою, що з’єднувала душі.

Ніч була близько, але не для них — їхня ніч була зараз. Вони зібралися, немов весняні гілки під вітром, готові принести вибух світла в темряву.

З іншого боку пагорба Майстер підняв руку — і армія магів, що вже чекала в тіні, загула, як темний водойм. Їхні очі світилися червоним, а навколо них витали згубні обереги — обітниці гріха, що запечатані кров’ю й зрадою. Вони рухалися тихо, але впевнено: завтра буде день, коли вирішиться, в чиї руки впаде влада світу.

Та перш ніж доба змінила своє обличчя. Був іще він Невідомий цьому світові. Абсолют одинадцятого рівня. Він сидів у темній, просторій залі, де тремтіли язики свічок, і мовчки спостерігав. Через простір — немов тінь, що здатна бачити крізь реальність, — він стежив за розмовою Майстра з тінями. Був там, у їхньому колі, на мить — лише споглядальний привид — і знову повертався сюди, до своїх стін, знайомих до болю.

— Я побачив те, що хотів, — прошепотів він. — Стерв’ятники готуються напасти, коли Верховні ослабнуть. Що ж... влаштую їм шоу. Запрошу головних гостей — Абсолютів десятого рівня. Буде феєричне видовище.

Його сміх розірвав тишу, заповнюючи залу зловісним відлунням, що довго блукало поміж кам’яних стін, немов саме повітря сміялося разом із ним.