23. Випробування. Кінець.

Випробування третім гріхом — Заздрістю

Заздрість не приходить, як буря. Вона не ламає — вона підточує. Не кричить — а нашіптує. Вона не нападає, поки ти сильний. Вона чекає. Сидить тихо, як тінь за спиною, і просочується в душу тоді, коли все ніби добре. Коли вже був біль, був гнів, і здається, що тепер — спокій. Але саме в тиші вона дихає найгучніше.

Після Гніву здавалося, що гіршого вже не буде. Ми перемогли. Встояли. Навіть усміхнулися одне одному. І саме в цей момент світ змінився. Не раптово. Ніхто не закричав, не вдарила блискавка. Просто... стало надто тихо. Тиша, яка раніше була заспокоєнням, тепер ставала тривожною. Вона висіла між нами, як щось невидиме, але відчутне — і кожна секунда тиші віддаляла.

Ми тримались за руки, і все одно — відчували, як нас роз’єднують не простором, а думками. Тонкими, але отруйними. Сумнівами. Порівняннями. Тінями чужої величі.

Ілюзія Валкреона: "Той, хто менше"

Я прокинувся на арені. Крики. Магічні спалахи. Тисячі очей прикуті до сцени — але не до мене. У центрі стояла вона. Люксіана. Її магія була сліпучою, її рухи — бездоганні. Вона зупиняла час, перетворювала стихії на іграшки. Вона була героїнею, богинею, символом. Її ім’я кричали всі: "Люксіано! Обрана! Сильніша за всіх!"

А я… я був у натовпі. Один із багатьох. Стертий. Невидимий. Навіть для неї. Вона не шукала мого погляду. Її очі були сповнені світла, але в тому світлі не було мене. І тоді щось шепнуло зсередини: “Вона стала тим, ким мала бути… без тебе. Ти — тінь. Той, хто заважає. Той, кого не згадують.”

У грудях заворушилось щось гірке. Не злість. Не біль. Інше. "Чому вона? Чому не я?" Я ж теж боровся. Жертвував. Любив. Чому саме вона стоїть на вершині, а я — просто споглядач? І голос відповідав: “Бо вона більше не потребує тебе.”

Ілюзія Люксіани: "Тінь поруч"

Я стояла в Бібліотеці Древнього Коло. Світло лилося з-поміж стелажів, але йшло не до мене. Валкреон ішов поміж магів, і сам простір ніби віддавав йому шану. Сувої відкривалися перед ним самі. Старі архіваріуси кланялись. Навіть Верховний схилив голову. А я — стояла поруч. Як тінь. Як фон.

Я простягнула руку до артефакта — і він зник. Спробувала прикликати магію — і відчула порожнечу. Немов усе, що колись було моїм, тепер належало йому. А він навіть не поглянув. Його погляд був далекий. Його постава — досконала. Він став тим, ким мав стати. Але без мене.

“Він уже забув, як ти допомагала йому, коли все валилось. Як рятувала його, коли інші відверталися,” — прошепотіло щось у мені. “Йому не потрібна партнерка. Йому потрібна глядачка.” І тоді з’явилось запитання: "Чому він? Чому не я?" Я ж теж була сильною. Вірною. Несла біль. І заслуговувала не менше.

Розлам

Ми знову стояли навпроти одне одного. Не як вороги. Не як кохані. А як ті, хто не впевнений, чи місце поруч ще належить йому. Це не була лють. Це була тінь сумніву. Дивлячись в очі одне одному, ми вперше подумали: “А може, я був зайвим? Може, саме через мене вона не сягнула ще вище? Може, саме вона тягне мене назад?”

Це не боліло, як ніж. Це... точило, як іржа. Тихо, постійно, невблаганно. Але там, глибоко, щось опиралось. Щось згадувало не арени й не бібліотеки, а прості речі. Як вона сміялась з моєї невдалої ілюзії. Як я прикрив її від бурі, навіть коли сам тремтів. Як ми трималися за руки, коли світ здавався ворожим.

Ми не змагались. Ми не були кращим і гіршим. Ми були — разом. Ми ділили. Підтримували. Дозволяли світити одне одному.

І в ту саму мить ми обоє прошепотіли:

— Це не змагання.
— Ми — команда.
— Я не заздрю тобі. Я захоплююсь тобою.

Пробудження

Світ не розлетівся, як після Гордині. Не згорів, як після Гніву. Він просто… вицвів. Як стара картина, в якій кольори втратили силу. Ми сиділи на моху. Поруч. Не тримаючись. Просто мовчали. Бо після Заздрості говорити важко. Потрібен час. Тиша. Простір, щоб дихати.

Але ми були поруч. І цього було досить.

Заздрість — найпідступніша отрута. Вона не кричить. Вона шепоче. Вона ховається в поглядах і тиші. І якщо не впізнати її — вона зруйнує. Але ми впізнали. І вижили. І стали сильніші.

Бо якщо ти можеш радіти чужій перемозі — це не слабкість. Це любов. Чиста, як світло. Глибока, як справжнє партнерство.

Та глибоко в тиші, там, де лишився слід її шепоту, вже рухалась інша тінь. Вона не питала. Вона обіцяла. Пахла золотом. Хрустіла монетами. І світилася жаданням володіти всім

Випробування четвертим гріхом — Жадібністю

Жадібність не виглядає як монстр. Вона не має пазурів і пащі. Вона — усмішка з обіцянкою. Вона не тягне за собою страх, вона підсовує бажання. Не те, що належить тобі, а те, чого ніколи не було, але чого дуже хочеться. І якщо Гординя спокушає славою, а Гнів — помстою, то Жадібність… вона обіцяє все одразу. І ще трохи більше.

Початок

Цього разу нас не розірвало, не кинули у протилежні світи. Ми самі розпустили пальці. Не від болю і не від недовіри — від чогось дивного, приємного, що манило зсередини. Кожен побачив на горизонті щось блискуче, щось своє — і не зміг не піти. Не тому, що нас змусили. А з цікавості. Ілюзія не прийшла ззовні. Вона народилась у думці, з тихого шепоту: “А що, якби…”

Ілюзія Валкреона: “Усе, що забрали”

Я йшов крізь кам’яні двері, і за кожними — не золото, не скарби, а щось набагато цінніше. Кімнати були заповнені втраченими шансами.
Ось ключ до часу, який я не встиг провести з матір’ю.
Ось момент, коли я міг вбити демона швидше.
Ось сила, якої не вистачило, щоб урятувати її…

У центрі зали стояв амулет. Усередині нього — життя, в якому все сталося правильно. Мати жива. Я — Архімаг. Люксіана — поруч. Без боротьби, без втрат, без нічого, що болить. Світ — ідеальний.

“Лише скажи: Я беру це, — і все це стане твоїм. Ти ж цього вартий,” — нашіптував голос. І я стояв, дивлячись на своє життя, яке могло бути. Моє серце калатало. Руки тягнулися. Це ж не зрада — це просто... інше життя. Ліпше. Чистіше. Без болю.