22. Випробування. Початок.

П’ять гріхів. П’ять отрут, що роз’їдають не тіло — душу.
Гординя, Гнів, Заздрість, Жадібність і Хіть.
Кожен — не просто вада, а живий розум, що чекає моменту проникнути в серце.
І найпідступніший із них — Гординя.
Бо коли маг починає вірити, що він більше, ніж світ, він уже стає менше, ніж людина.

На острові тиша стала глибшою. Вона вже не обіймала — вона тиснула.
Мох під ногами ніби затих. Повітря згущувалось. Озеро більше не відбивало зорі — його поверхня затягнулася тонкою пеленою сну.

І саме тоді вони з’явилися. П’ять куль. Невидимі для ока, але не для душі.
Вони були як дим, як подих. Теплі, слизькі, мов спогади про щось заборонене. Вони ковзали між дерев, ховалися у тіні, вловлювали думки й пошепки.

Кожна шукала своє. Не просто тіло — відлуння слабкості.
Вони не нападали. Вони чекали. І коли серце здригалося — вони проникали всередину. Не силою, а як сумнів, як тінь за спиною.

Кожен із гріхів — не зовнішній ворог. Це дзеркало, в яке дивишся тоді, коли найбільше в собі сумніваєшся. І коли серце роздвоюється — вони проникають. Мов вода у тріщину. Мов шепіт у сон.

Ми не бачили один одного. Не відчували. Не чули. Гріх відділив нас, замкнувши кожного в окремій ілюзії. Це була не просто омана — це був світ, побудований з наших страхів і спокус. І першим гріхом, що простягнув свої пальці, була Гординя.

Для Валкреона ілюзія була приємна, як літнє повітря. Він стояв на вершині храму, під ногами — цілий світ. Люди вклонялись, маги схиляли голови, стародавні сили відкривалися лише йому. Поруч нікого. Тиша, велич, спокій.

І тоді вона заговорила. Гординя. Її голос був схожий на його власний. Трохи глибший. Впевнений. Солодкий.

“Бачиш? Ти кращий. Ти сильніший. Твоя сила — унікальна.
Вона хоче скористатися тобою. Вона хоче врятувати батька — і їй байдуже, ким ти станеш заради цього.
Без неї ти можеш усе.
Відмовся від неї — і я подарую тобі безмежну могутність.
Лише скажи: "Відмовляюсь.’”

Слова закрутились у голові. Образи — яскраві, красиві, майбутнє без болю, без втрат, без потреби бути слабким…
…і тоді Валкреон заплющив очі. І у темряві свідомості згадав її усмішку. Як вона торкалась його руки. Як вона не боялась ні тьми, ні загроз, поки була поруч.

— Ні, — прошепотів він. — Я не можу. Бо кохаю її сильніше за життя.

Для Люксіани ілюзія була тронною залою.
Сотні магів, Абсолюти, навіть Верховні — усі стояли навколішки. Вона — у центрі. Її очі сяяли силою, руки — тримали саму магію.
Навколо — безмежність. Жодних обмежень. Жодних втрат.

І тоді голос доторкнувся до її думок. Голос, схожий на голос її Вчителя. Але з темним відтінком.

*“Ти сильніша за нього. Ти — єдина, кого навчав Майстер.
Він тягне тебе вниз. Він використовує тебе. Його мета — не ти, а його мати.
Без нього — ти станеш першою серед усіх.
Лише скажи: *‘Відмовляюсь.’”

Пульс завмер. Слова були гострі. Логічні. Правдоподібні.
Але в глибині вона згадала, як він прикривав її спину. Як тримав її руку біля озера.
І що навіть, коли вона сумнівалась у собі — він вірив.

— Ні, — сказала вона, і її голос був твердим. — Я не можу. Бо кохаю його сильніше за життя.

У ту мить ілюзія розпалась.
Наче скло, що тріснуло й розлетілося на світлі уламки.
Ми обоє опинились знову у тій самій галявині. Не озеро, не мох — лише туман і порожнеча. Але тепер — разом. Не було більше ні озера, ні моху — лише туман і порожнеча. Але тепер ми були разом.

Ми дивилися одне на одного.
Очі — втомлені, ніби після справжнього бою.
Але серця билися в унісон. Ми знали: перше випробування пройдено.

Та спокою не було. Щось уже ворушилося в глибині. Наступне отруйне зерно пробуджувалося.

Випробування другим гріхом — Гнівом

Ілюзія знову опустилася на нас — не як серпанок, а як лавина.

Гнів не приходить поволі. Він не шепоче, не просить дозволу. Він не спокушає, як Гординя. Він падає, як меч на шиї. Він рве все навколо, як буревій, що прокинувся після тисячолітнього сну. Він несе в собі не слова — лише крик, що хоче вирватися з глибини серця.

Ми були розірвані одне від одного, наче сплетені нитки, що по черзі обпалювались вогнем. І кожен залишився наодинці з тим, що боліло найбільше.

Ілюзія Валкреона: зал, що кричить

Світ навколо мене був червоним.

Палац, де я виріс, стояв у руїнах. Колони впали. Столи розбиті. Стіни — обсмалені, вугільні. Немов сама реальність вирішила померти тут. У повітрі — попіл. У вухах — дзвін, мов після вибуху. Під ногами — уламки пам’яті.

І на самому центрі цієї тиші, що рвала барабанні перетинки... лежала вона.

Моя мати.

Її обличчя було таким знайомим — лагідним, ніжним — але вже без життя. Очі відкриті. Погляд спрямований кудись угору, у те, чого я не бачив.

Я кинувся до неї. На коліна. Торкнувся її руки. Вона була холодною, наче торкання криги. І в той момент у грудях щось завмерло.

А тоді вона з’явилася. Люксіана.

Вийшла з диму. Тиха. Сильна. У руці — уламок магічного артефакту. На його поверхні пульсувало клеймо — знайоме, прокляте, живе.

Її очі не відбивали жалю. Її постава — незворушна. Лише слова:

— Я мала обрати...
Вона або мій батько.

І тоді голос. Не мій. Не її. Гнів.

“Вона зробила вибір. Вона дозволила твоїй матері померти. Вона обрала — і не тебе. І навіть не просить вибачення. Це не любов, Валкреоне. Це зрада. Покарай. Відплати. Покажи, хто ти. Покажи, на що здатен твій гнів.”

Мої руки спалахнули. Магія виривалась назовні. Вогонь пульсував в жилах, не питаючи дозволу. Я більше не бачив її — бачив лише ворога. Біль. Лють. Вогонь.

Ілюзія Люксіани: останній удар