21. Початок.

Ми залишили Місто Порожніх Храмів, несучи в собі нове, обпікаюче знання, що важким невидимим тягарем лягло на наші плечі. Проте справжній виклик, до якого ми так довго йшли крізь темряву, лише маячив попереду, немов привид на горизонті. Світ навколо ніби навмисно принишк після того, як ми покинули стародавні руїни. Але то не був благословенний спокій тиші — то була гнітюча, наелектризована передмова до неминучої бурі, яка мала перевірити нас на міцність.

Миттєве магічне переміщення — і за мить ми знову опинилися на нашому прихованому острові. Місце, яке раніше здавалося лише тимчасовим прихистком, тепер кардинально змінилося, відгукуючись на події в бібліотеці. Повітря стало густим, насиченим не просто киснем, а чимось значно більшим — очікуванням і передчуттям великих звершень. Від трави під ногами йшло ледь помітне, але впевнене тепло, ніби сама жива земля щиро раділа нашому поверненню з небезпечної мандрівки. Дерева, які ще кілька днів тому стояли мертвими скелетами, тепер нестримно тяглися до неба соковитими вітами, наповненими новою, чистою енергією.

У нас були Книги. Стародавні фоліанти, що вижили всупереч плину часу та спробам бути знищеними. Книги, що терпляче чекали саме на нас крізь довгі століття забуття та заперечення.

Не гаючи жодної секунди дорогоцінного часу, ми сіли на оксамитовий мох, що обрамлював невелику водойму. Навколо панував крихкий спокій, який порушував лише рівномірний плескіт води та ледь чутний шелест листя. Я обережно поклав на коліна «Книгу Легенд» — ту саму, яку Люксіана впізнала ще в бібліотеці за особливим магічним відблиском. Її пальці помітно тремтіли, коли вона торкнулася шкіряної обкладинки, інкрустованої невідомим металом.

— Це те саме золото, — прошепотіла вона з благоговінням у голосі. — Мій батько казав, що його книга була написана золотом істини, а не простою фарбою. Це золото має власну волю — воно тьмяніє або зовсім зникає, якщо твоє серце не готове до прийняття правди.

Я повільно відкрив першу сторінку. Золотаві символи проявлялися на папері повільно, наче їх писало невидиме перо просто з ефірного простору. Книга писала себе для нас, адаптуючись до нашої свідомості та глибини наших намірів. Ми розуміли: вона покаже лише те, що ми вже здатні осягнути, не зруйнувавши власну ідентичність. «Істини не даються — їх відкривають. Але лише тим, хто зумів відкрити самого себе», — викарбувалися перші слова на пожовклому аркуші.

— Вона розмовляє з нами та  відчуває нас, — тихо мовила Люксіана, не відриваючи погляду від сторінок. — Вона знає кожну нашу думку.

Ми занурилися в читання, і кожне нове речення вкладало в наші душі зерна, які обов’язково мали прорости — або сліпучим світлом перемоги, або глибокою тінню падіння. Книга розповідала про часи, коли магія була не інструментом влади чи зброєю, а диханням самого життя. Вона не підкорялася наказам, бо нею неможливо було керувати силою — вона приходила сама до тих, хто мав чисте, не заплямоване жадобою серце. Але з часом людські серця ставали важчими від егоїзму, і магія ставала все глухою до їхніх прохань.

Ми читали до самих сутінків, поки перші холодні зорі не загорілися над дзеркальною поверхнею озера. Кожна сторінка віддавала енергією — то тихою і лагідною, то колючою, як мороз, то теплою, наче справжнє людське серце. Легенди про Тею та Сея, про магічних істот, про перших Абсолютів та підступність Верховних вчили нас головному: не можна піддаватися сумнівам. Сумнів — це перша тріщина в кришталі душі. — Сумнів — це перше зерно гріха, — прошепотіла Люксіана, піднімаючи на мене очі. — Він краде внутрішню ясність. Коли серце стає важким від непевності, приходять страхи та спокуси. А за ними — Двері. П’ять шляхів, що ведуть до випробувань.

Вона знову відкрила книгу на середині, і перед нами спалахнула символічна карта людських слабкостей. П’ять печатей світилися короткими, тривожними спалахами: ГОРДИНЯ, ЗАЗДРІСТЬ, ГНІВ, ПОХІТЬ, ЖАДІБНІСТЬ.

— П’ять дверей... п’ять випробувань, — сказав я, відчуваючи, як повітря навколо нас холоне. — І всі вони — не зовні. Це битва не з монстрами, а з самим собою. Книга, наче почувши мої слова, додала новий холодний рядок: «Кожне випробування — дзеркало. Кожне дзеркало хоче, щоб ти повірив у свою безгрішність. Не віруй дзеркалу».

Ми довго сиділи в мовчанні. Люксіана витягла сувій із Міста Храмів, і ми побачили, як його стародавні тексти резонують із печатями в книзі. Тея і Сей пройшли частину шляху, але зламалися, бо шукали сили більше, ніж любові. Я подивився на Люксіану і відчув, як усередині все стискається.

— Які б не були випробування, вір мені, — мовив я, міцно стискаючи її долоні. — Я не причиню тобі болю. Все, що ти побачиш жахливого — то лише ілюзії, створені нашими страхами.

— І ти вір мені, Валкреоне, — відповіла вона з надзвичайною ніжністю. — Я ніколи не зраджу те світло, що ми знайшли.

Ми міцно обнялися, шукаючи захисту одне в одному. Наш поцілунок був солодким, але з присмаком тривоги. Ми відчували: ці хвилини спокою — останні перед великою війною за власні душі. Потім ми пішли відпочивати, бо знали, що сили нам знадобляться вже на світанку.

Тим часом у Тронному залі Верховних.

Зал тонув у штучній темряві. Четверо Верховних магів стояли нерухомими статуями колом навколо центрального обеліска. Один із них, чиє обличчя перетинала темна пов’язка, тримав у руках чорно-золоту скриньку, від якої віяло могильним холодом. Він повільно відчинив кришку, і на волю вирвалися п’ять живих, в’юнких сфер темної енергії. Це були есенції Гріхів.

Маги почали речитатив, їхні голоси злилися в одну низьку, вібруючу змову, від якої тріскалося каміння під ногами. Повітря загусло, перетворюючись на отруйний туман. — О гріхи, знайдіть ті серця, що підійшли до самого порогу, — пролунав наказ. — Увійдіть, коли перший сумнів постукає в їхні двері. Прийдіть, коли страх захитає їхню віру. Не як відкритий ворог, а як солодкий вибір.