20. Втрачені.

Ми думали, що нарешті стали цілісними. Що відкрили всі двері, які мусили бути відчинені. Але справжня повнота — це лише тонка межа перед новим, невідомим голодом. Істина завжди виявляється більшою, ніж ми готові прийняти у свою свідомість, а її тінь — завжди довшою, ніж ми очікуємо побачити на своєму шляху.

Коли наш острів ожив під спільним магічним ритмом, і енергія в наших серцях затремтіла у стані повної, майже кришталевої гармонії, ми вперше відчули не лише тріумф сили. Ми відчули порожнечу. Вона не була навколо нас — вона пульсувала всередині, наче десь у глибоких пластах нашої суті зосталося незаповнене, нічийне місце. Воно не мало імені чи чіткої форми, але випромінювало запит: «Це ще не фінал».

І тоді прийшло видіння. Воно не було яскравим спалахом чи пророчим маренням — швидше тихе, сухе відлуння стародавніх голосів, що не намагалися говорити, а лише прагнули бути закарбованими. Перед нашими очима постало Місто Порожніх Храмів. Ми побачили розтріскані мармурові сходи, обвалені куполи, що колись тримали небо, і колони, які досі тремтіли під нестерпною вагою минулих віків. Серед руїн мерехтіли вогні — вони не горіли, але жили, немов застиглі іскри чийогось життя.

Це було беззаперечне покликання. І ми вирушили туди. Місце нашої мети не існувало на жодній відомій мапі, проте ми знали його координати в ефірі. Магія вела нас, наче тонка невидима нитка, сплетена з шепоту та спогадів. Ми пробиралися крізь вікові тумани, хмари та глибинні провали, минаючи розлючені стихії, що не мали людських імен.

І ось воно нарешті постало перед нами — величне місто, що колись було серцем магічної цивілізації. Тепер воно лежало в абсолютній тиші, застигле у позачасовій пам’яті всесвіту. Камінь там буквально дихав минулим, а тиша не була німою — вона уважно слухала кожен наш крок. — Це не просто мертві руїни, — тихо промовила Люксіана, торкаючись порослої мохом стіни. — Це жива пам’ять. І вона досі чекає на нас.

Тіні Минулого та Одкровення

Уночі в місті почали прокидатися тіні. Прозорі, ледь вловимі постаті у старовинних шатах — духи колишніх магів, що мешкали тут тисячоліття тому. Вони не намагалися заговорити з нами. Проте щойно ми переступали поріг храму, вони починали один за одним повторювати свої звичні ритуали: відчиняли неіснуючі двері, розкладали примарні сувої, творили велику магію, що колись живила цей світ.

Ми побачили фрагменти їхнього буття: їхню безмежну гордість та колосальні знання. Ці маги знали таємниці Абсолютів десятого та одинадцятого рівнів. Для них найвищою міццю була сила кохання. Перед нами розгорнулася їхня трагічна битва з Верховними магами, які прийшли до влади силою і наклали заборону на почуття. Усіх, хто чинив опір, було нещадно знищено — так пало це місто, і так згасли великі майстри. З тих пір вони перетворилися на тіні, що не знайшли спокою.

Ми йшли крізь місто-привид і відчували їхній біль, їхній віковий неспокій та жагу до помсти. Вони не нападали на нас. Навпаки, вони відчували нашу спільну енергію. Силу в любові. Саме те, що вони заприсяглися зберегти ціною власного життя.

В одному з напівзруйнованих святилищ ми знайшли дещо цінніше за будь-який артефакт — сувій, обгорілий по краях, але магічно захищений від руйнування часом. Його неможливо було просто прочитати — він сам ожив перед нами, перетворившись на голографічний спогад. «Сила кохання не тільки в почуттях, але й у єднанні душ. Це одночасно є і незламною силою, і найвразливішою слабкістю…» Після цієї фрази сувій розсипався на попіл. Але слова залишилися висіти в наелектризованому повітрі та в наших думках.

А потім пролунав ледь чутний, наче шелест сухого листя, голос: «Сила Верховних — у штучній єдності. А їхня слабкість — у розбраті, що зріє всередині. Гріхи можуть зруйнувати не тільки вас, але й їх. Але для цього ви мусите самі пройти крізь випробування гріхами і підкорити їх собі, аби потім використати цю зброю проти них. Ми не впоралися. Тір і Сея не витримали натиску. І ми пали. А ви… можливо, ви зможете. Ви — остання надія цього світу». Голос змовк. Це говорили тіні. Вони попередили нас, і ми зрозуміли, що скоро Верховні спробують інфікувати нас власною темрявою. Ми мусили бути готовими.

Межа та Прощання

Люксіана мовчала довше, ніж зазвичай. Її обличчя виглядало наче застигла маска. Лише в одному з храмів вона зупинилася і торкнулася стіни, з якої раптом спалахнув яскравий спогад: маленький хлопчик з такими ж очима, як у неї, і могутній маг, що міцно тримав його за руку. — Це був мій батько, — прошепотіла вона. — Він був тут. Я знала це в глибині душі. — Можливо, він і досі присутній тут, — додав я. — У цих тінях, у цих тихих голосах. У самому цьому застереженні. І відчуваю, що за цим стоїть ще хтось. Хтось неймовірно сильний.

Ми йшли далі, заглиблюючись у руїни. Серед уламків ми натрапили на аномалію — прозору стіну чистої енергії, яка не відображала наш світ. Там, за її межею, пульсувала інша реальність. Вона не рухалась, не мала звуків і не підкорялася течії часу. Проте ми чітко відчули, що там живе зовсім інша воля, інше походження магії. І найстрашніше — ми відчули, що ця сила нас уже запримітила.

Ми вийшли з Міста Порожніх Храмів уже зовсім іншими людьми. Знання, які ми здобули, не зробили нас сильнішими у звичному розумінні, але зробили нас набагато обачнішими. Ми не могли воскресити тіні, але змогли оживити це прокляте місце. Ми наповнили його енергією, давши духам нове життя серед свіжих трав, дерев, птахів та звірів. І вони нарешті пішли у світло.

Коли ми вже залишали межі міста, біля головного входу з’явився він. Постать у глибокому каптурі, обличчя якої було сховане у непроглядній тіні. Він не наближався, лише вимовив крижаним голосом: — Ви розбудили те, що спало занадто довго. Тепер воно не засне знову. Ми ще неодмінно побачимось. І він зник, наче розчинився у повітрі.

Ми стояли мовчки, дивлячись на порожнє місце. Позаду лишалися руїни, що почали заростати зеленню, а попереду — шлях до вирішальної битви. Тепер ми знали: правила гри змінилися назавжди