19. Пошук істини.

День, коли ми стали Абсолютом десятого рівня

Це був наш день. День, коли ми поєдналися і стали єдиним цілим — Абсолютом десятого рівня. Ми відчували, як незвідана сила наповнює нас, огортає кожну клітину тіла живим світлом. Енергія нуртувала всередині, мов бурхлива річка, що не знала берегів. Ми тренувалися, вчилися спрямовувати потік цієї сили, відкривали в собі нові грані, нові горизонти.

Але з кожним кроком уперед приходило розуміння: з великою силою приходить і велика небезпека. Те, що було нашою перевагою, могло стати мішенню. Сила приваблює тих, хто хоче її забрати. І ми знали — щоб вистояти, нам потрібне знання. Давнє, глибоке, забуте. Легенди, тексти, артефакти — усе, що могло допомогти нам зрозуміти, ким ми стали, і куди веде наш шлях.

Під час одного з медитативних видінь ми побачили образ — приховану бібліотеку, загублену серед каміння, заховану від очей світу і навіть від магії. Вона була оповита чарами забуття, існувала поза часом, чекаючи на тих, хто зможе знайти її не лише фізично, а й духовно.

Ми вирушили в дорогу.

Острів, де вона ховалась, був позбавлений усього живого. Каміння, пісок і вітер. Навколо — жодного дерева, жодної квітки. Пейзаж, що не дарував натхнення. Але я був уже не сам. Я був з нею. З тією, з ким моя душа зцілилася. Ми стали цілісними, і навіть мертва земля поруч з нею здавалася мені живою.

Серед кам’яного безмов’я ми знайшли вхід — напівзруйновану споруду, майже повністю поглинуту піском і часом. Та вона не впускала нас одразу. Ми відчули, ніби будівля випробовує нас. Нашу енергію, нашу суть. Легке поколювання пробігло тілом — знак того, що магія зачинила двері не перед усіма. І тоді двері повільно прочинилися.

Ми ступили в темний, вологий коридор. Завдяки нашій магії смолоскипи на стінах ожили вогнем і залили простір м’яким світлом. Коридор здавався безкінечним, але ми йшли впевнено, притискаючись одне до одного. В кінці шляху нас чекала невелика кімната — міні-бібліотека, як ми її згодом назвали.

Повітря тут було насичене ароматом старих сторінок і магічного пилу. Сотні книг, але лише декілька — ті, що справді кликали нас. Я підняв два пальці правої руки, сконцентрувавши енергію, й відчув — ось вони. Дві книги, що світилися енергетичним теплом. Одна — "Легенди Магів", інша — "Книга магічних змов".

Коли Люксіана побачила "Легенди Магів", вона зупинилася, ніби завмерла в часі.

— Вона... дуже схожа на ту, що колись була в мого батька, — мовила вона тихо.

У її голосі було щось більше, ніж просто здивування. Це була пам’ять, біль і зв’язок поколінь. Тоді я зрозумів — ця книга не просто знання. Вона — частина її історії. А отже, й нашої спільної.

Ми поклали книги до рюкзака й уже збиралися повертатися, коли з темряви вийшов старий чоловік. Він з’явився мов із самого повітря — сивий, з довгою бородою і посохом, що ледве торкався землі.

Він заговорив перший:

— Вітаю вас. Нарешті я бачу вас — тих, хто несе справжнє життя. Абсолют десятого рівня… Ви навіть не уявляєте, як довго я на вас чекав.

— Хто ти? — запитали ми. — І звідки знаєш про нас?

— Я завжди знав, що ви з’явитеся. Що прийде час, коли мою місію буде завершено. Я — хранитель цієї бібліотеки. А ви — ті, хто звільняє мене. Тепер я можу піти. У тишу. У спокій. Але перед тим хочу ще раз поглянути на вас. Ви — краса нової епохи.

— Ти можеш чимось допомогти нам? Можливо, порадою?

Старий усміхнувся.

— Ні, моє призначення виконано. Але я бажаю вам сили й витримки. Та головне — не втратьте своє кохання. Бо воно, як і вічність — безмежне…

Промовивши ці слова, він зник. Розтанув у повітрі, мов туман, залишивши по собі тільки ледь помітне тремтіння енергії.

Ми вийшли так само, як і прийшли. Але щойно ступили за поріг, важкий камінь з глухим гуркотом впав перед входом, назавжди запечатавши його.

І тоді сталося дещо незвичайне. Острів, який був безжиттєвим, почав оживати. Ніби сама наша присутність пробудила його. Спочатку з’явився легенький струмок. Потім — трава, дерева, квіти. Пташки почали співати, і земля знову дихала життям.

Це було початком нового етапу. Ми стали не просто сильнішими — ми стали цілісними. Справжніми.
Ця сила не засліплювала, не тягнула в безодню. Вона наповнювала серце світлом і ясністю. Ми більше не шукали себе — ми вже були. У кожному подиху, у кожному кроці, в кожному погляді одне на одного — була гармонія.

Це надихало. Світ навколо змінився, бо ми змінилися самі. Ми були не просто носіями магії — ми стали її джерелом.

Ми були творцями.
Не руйнівниками, не воїнами, не шукачами втраченого. Творцями нового. Ми могли плести нитки реальності, перетворювати думку на дію, відчуття — на силу. І в цьому творенні не було зарозумілості чи жадібності. Лише любов. Лише рівновага.

Саме тоді ми зрозуміли: бути Абсолютом — означає не володіти, а оберігати. Не панувати, а спрямовувати. Не шукати, а бути джерелом, до якого прагне світ.