18. Тіні Минулого.

У величній тронній залі, зведеній на хребті Сивих Гір, де небо торкалося землі, панувала гнітюча тиша. Височезні вікна, в яких віддзеркалювались зорі, мов вічні свідки, впускали до приміщення тремтливе світло срібного місяця. Воно лягало на холодні мармурові підлоги, повзло по різьблених колонах, повільно проникало в глибини залу, де на чорному кришталевому постаменті височіли чотири тронні крісла.

На них сиділи ті, кого світ боявся називати по імені. Верховні Маги. Володарі стародавніх знань, стражі балансу, носії вогню, що колись запалив перший світанок магії. І ось сьогодні... вони мовчали. Мовчали довше, ніж будь-коли.

Перший Верховний — сивий, з гострим поглядом і глибокими зморшками, які, здавалося, були викарбувані самим часом, — сидів непорушно. Його руки спочивали на колінах, пальці злегка тремтіли. А серце — відчувалося — билося інакше, ніж раніше: повільно, важко, з передчуттям.

Він довго вдивлявся у ніч, що обіймала вершини гір, і лише коли ця тиша стала нестерпною, мов порожнеча у грудях, озвався:

— Я все думав… Хто це може бути. І знаєте… у мене є одна підозра.

Його голос був глибоким, але в ньому чувся надлом. Мов скеля, що ось-ось трісне під вагою власної історії.

Другий Верховний, що сидів поруч, нахилився вперед, нахмуривши брови.

— То може озвучиш її нарешті? — сказав з нетерпінням. — Не час мовчати. Треба думати разом.

Перший Верховний на мить заплющив очі. І лише після цього, вдихнувши повітря так, ніби втягував у груди всю тяжкість віків, мовив:

— Я згадав той день… день, коли ми винесли вирок. Пам’ятаєте ту пару магів? Їх було лише двоє тоді… Але сила їхня сягала межі, якої не торкався ще ніхто з живих. Ми називаємо їх Десятим Абсолютом. Вони порушили Закон.Але тепер… тепер я думаю… Чи знали вони, що стали Абсолютом? Чи розуміли, чого досягли?

У його голосі промайнула туга — не за тими магами, а за чимось втраченим ще раніше.

— Вони не пройшли Лабіринт Ненависті… — тихо продовжив він. — Той самий, що ми створили як випробування. Але це ми наповнили його темрявою. Він був іншим — колись. Раніше… Це був Лабіринт Любові. Він змінився, коли зникли Тея і Сей. Через нас.

Третій Верховний мовчки кивнув, погляд його був суворим, але в ньому ховалося щось невисловлене.

— Ми пам’ятаємо. — Його голос був рівний, як розколота крижина. — Але до чого ти ведеш?

Перший Верховний підвів голову і подивився вгору, на стелю з зображенням давнього небесного кола — пророцтва, якому тисячі років. Його очі блищали — чи то від магії, чи від того, що вже давно не мало місця в його душі: страху.

— У них міг бути син, — мовив нарешті. — Дитя, про яке ми не знали. Але яке могло… успадкувати їхню силу. І, можливо… ще більше.

На ці слова залу огорнула така тиша, що навіть час, здавалося, зупинив хід. Вітер за вікнами припинив свої співи. Навіть серце, здавалося, забуло, як битися.

Четвертий Верховний першим зламав цю мить.

— А це вже… цікаво, — прошепотів, втупившись у вогонь, що горів у центрі зали.

— Це не просто цікаво, — Перший Верховний звівся на ноги. Його тінь лягла на підлогу довгою чорною смугою. — Це… небезпечно. Ви ж розумієте, ким він може бути.

І в ту ж мить, мов єдиним подихом, усі троє вимовили одне слово:

— Розуміємо.

Другий Верховний підвів голову.

— Абсолют Одинадцятого Рівня… — вимовив повільно, ніби саме це слово обпалювало його губи. — Те, чого ми не могли передбачити. Абсолют, що ним не стають — з ним народжуються.

— Він — дитя тих, кого ми знищили… — додав Третій, і його пальці затремтіли, хоч сам він залишався спокійним зовні.

— І чия кров… — Перший знову сів, опустивши погляд, — …на наших руках.

Тиша повернулася з новою силою. Тепер вона була густою, як дим. Тепер вона дихала.

Другий зітхнув.

— Це означає… що все було даремно. Наші війська, наші артефакти, наші плани… Ми програли ще до того, як битва почалась.

Четвертий — той, що найчастіше мовчав — несподівано заговорив.

— Не все ще втрачено. Ми перемагали Абсолюти Десятого рівня. Якщо доведеться — впораємось і з ним.

— Тоді ми мусимо діяти, — сказав Перший, підвівшись. — Без зволікань. Шукати знання, зібрати всі уламки того, що знищили. Підготуватись до моменту, коли він з’явиться.

— Ми погоджуємось, — відповіли всі троє.

І це “погоджуємось” було не тріумфом. У ньому звучала приреченість.

День настав… І не тому, що сонце зійшло над обрієм — воно робило це щодня.

Цей світанок був іншим.

Він не ніс із собою звичної тіні — лише тепло, якого світ не відчував уже століттями. Десь далеко, за межами древнього Лабіринту, на їхньому острові, двоє магів доторкнулися одне до одного — тілом і душею, зливаючись у миті, що розчинила межу між магією та любов’ю.

Люксіана і Валкреон.

Вона — маг з очима, в яких світилась надія навіть серед темряви. Він — маг, серце якого було загартоване, але не розбите.

Вони не прагнули влади. Вони навіть не прагнули сили. Їхнє прагнення було простим — бути разом. І коли їхні емоції злилися в одне, коли їхній зв’язок перетнув межі звичайного, народилося дещо нове.

Абсолют. Десятий.

Не створений силою заклять, не викликаний ритуалами. А пробуджений… Любов’ю.

Світ здригнувся.

У місцях, де століттями лежали попелища магічних війн — знову проросли зелені пагінці. Джерела, які давно висохли, знову заспівали своїми срібними голосами. Дерева нахилились, ніби прислухались. А небо очистилось, мов після очищення вогнем.

Маги по всьому світу здригнулися. Деякі впали на коліна. Інші — вибігли з обсерваторій, вдивляючись у небо, наче там з'явилася нова зірка. Але не всі зустріли цю мить з трепетом.

У горах, серед вічних снігів, в Тронній Залі… чотири постаті здригнулись.

Перший Верховний важко спирається на трон, ніби магічна хвиля прокотилась крізь його кістки. Обличчя його зблідло, а з очей зник вогонь рішучості. Залишився лише холод — той самий, що повзе у душу, коли смерть вже поряд.