16. Лабіринт кохання.

Люксіана — у скляному кубі.

Вона стояла нерухомо, мов засклена ілюзія, немов застигла у часі. Її очі були заплющені, обличчя — спокійне, надто спокійне, ніби той, хто спить, або той, хто поволі зникає з цього світу. Холодний блиск скла віддзеркалював ледь помітні риси її душі, затисненої у прозорій пастці.

Я кинувся до неї, та темрява, що огортала це місце, була немов жива, і не пускала мене ближче. Не стіна — не стеля — а невидимий, тягучий відчай. Я боровся не з простором, а з безоднею всередині себе, з тінню сумнівів і страхів, які пробували зламати мене. Це була ще одна пастка — ще одне випробування, через яке я мав пройти.

І тоді, з темряви, голос розірвав мовчання — глибокий, несподіваний, що здавалося, що він іде не ззовні, а з самого серця лабіринту:

— Ти перший, хто пройшов цей шлях і дістався так далеко. Але чи зможеш ти пройти випробування вірою?

— Зможу! — вигукнув я, не вагаючись, бо любов не знає вагань.

— Це ми зараз і побачимо... Чи віриш ти, що у вас є майбутнє — не розумом, а серцем?

Я заплющив очі. Поринув у темряву власних почуттів. І з глибини себе, крізь сумніви і холод, відчув не сумнів — а силу. Нашу любов, нашу непохитну віру.

— Я вірю… Ми віримо! — промовив я, і мій голос рознісся луною по всій залі, ніби пробуджуючи саме повітря, що нас оточувало.

І тоді пролунав інший голос — м’який, глибокий, багатоголосий, наче шепіт тисячі листків на вітрі:

— Вони вірять. І ми віримо.

Я підійшов до куба, простягнув руки і поклав долоні на його холодну, гладеньку поверхню. З моїх долонь засяяло світло — тепле, м’яке, живе, наче саме життя, що лине з серця. Скло почало танути, немов крига під весняним сонцем, і куб поволі розчинявся у повітрі, розсипаючись легким туманом.

Люксіана почала падати. Я встиг — підхопив її на руки.

Вона повільно розплющила очі, і її голос прозвучав, ніби найніжніший подих вітру:

— Ти прийшов...

— Ти ж знаєш... — прошепотів я, — я не міг інакше. Не вмію жити з половиною душі.

Зала навколо нас почала змінюватися. Темрява відступала, наче зневіра перед світлом надії. Кам’яні стіни не руйнувалися, а розкривалися, мов шкаралупа, що звільняє проросле зерно. Простір наповнився світлом — теплим, живим, як ранковий дощ на зелені.

І лабіринт — нарешті — став тим, чим мав бути від самого початку: світлим, квітучим, живим.

І тоді з глибини залу вийшов Хранитель.

Та це вже був не той самий Хранитель, якого я зустрічав на Роздоріжжі.

Раніше він був постаттю з іншого світу — високим, із тілом, що нагадувало стародавній панцир, у якому пульсував живий вогонь. Його очі — два жовтих кола без зіниць — були втіленням незворушності та безжальної рівноваги. Крила, соткані з пари й тіні, здавались завісою між світами, за якою зникали вибір і час.

Але тепер...

Панцир більше не тьмянів вогнем боротьби — він світився спокійним сяйвом, як світанкове полум’я. Тіні зникли з його крил, залишивши легкий серпанок світла — не суддівського, а цілительського. Його очі вже не були порожніми: у них жевріла ніжність і вдячність, що з’явилися завдяки тому, що ми принесли.

Він стояв перед нами — і був той самий, і водночас зовсім інший.

Його голос, сповнений тепла і мудрості, пройняв кожен куточок зали:

— Ми дякуємо вам. Ви не просто пройшли випробування — ви повернули цьому місцю життя. А найголовніше — повернули любов. Ви подолали себе: свої страхи, сумніви, зневіру.

— Тепер це більше не лабіринт ненависті. Це — лабіринт кохання. Таким він був із самого початку, коли тут жили Тея і Сей — перші Абсолюти 10.

— А тепер — і ваше кохання, що розквітло тут, мов ці квіти навколо.

— І тіні, які блукали в темряві, — теж віднайшли життя. Бо там, де є любов — навіть тіні не залишаються порожніми.

Хранитель замовк, і навколо запала тиша — не тиша порожнечі, а тиша миру і спокою.

Я стояв, міцно тримаючи Люксіану в обіймах, і відчував, як щось невидиме, але надзвичайно важливе, змінилося у самому повітрі. Ніби лабіринт зітхнув — востаннє, як в’язень, і вперше — як вільна істота.

Вона притиснулася до мене, і її голос був легкий, мов шелест листя:

— Ти це відчуваєш?

— Так, — відповів я. — Він живе.

Вона посміхнулася, і в її очах сяяло те саме світло, що колись вів мене крізь темряву.

Хранитель зробив крок убік, і позаду нього розчинилася арка, сплетена з коріння й світла, що пульсувала, мов живе серце. За нею — не темрява, не безвихідь, а безкрає поле, де сонце обіймало землю, а небо розстелялося синім оксамитом.

— Час іти, — сказав він. — Цей лабіринт залишиться. Як місце сили. Як свідчення того, що навіть найтемніші кути душі можна освітити любов’ю.

— А що буде з тими, хто не зміг пройти його? — запитала Люксіана.

— Вони вже не тіні, — відповів Хранитель. — Вони — насіння. Світло, яке ви принесли, пробудило їх. Одного дня вони теж знайдуть свій шлях. Але вже не в темряві.

Ми кивнули. Я ще раз озирнувся.

Зала більше не була руїною чи печерою — вона перетворилася на сад, живий і дихаючий, де тисячі квітів розквітали просто на очах. Камінь і мох, склепіння і колони — все було пронизане світлом і пам’яттю.

Я ступив у прохід першим, міцно тримаючи Люксіану за руку.

За аркою не було болю. Не було страху. Було лише тепло, що огортало, як ніжна ковдра.

Ми вийшли на просторе поле, де вітер лагідно гойдав високу траву, а небо над головою здавалося більшим і ширшим за весь світ, який я колись знав. Вдалині тихо дзюркотів струмок. Птахи співали свої пісні, а тиша була справжньою — не схожою на ту, що панувала у лабіринті.

Ми зупинилися.

Я озирнувся.

Лабіринт за нашими спинами світився зсередини, наче велике серце, що ніколи не перестає битися. Світло в ньому вже не билося об стіни — воно вільно текло назовні, мов дар.

— Ми змінили його, — прошепотіла Люксіана.