15. Випробування.

Це переміщення було для мене незвичним і довгим. Простір навколо дихав тінями — істотами, що живляться світлом.
Я опинився в темному підземному лабіринті. Щоб бодай трохи розігнати пітьму, створив лампадку зі світлом — за допомогою магії — і рушив уперед.

Переміститися одразу в кінець лабіринту я не міг: тут не діяла магія переміщення — лише сила любові. Тому залишалося йти.

Я відчував: це місце не просте. Воно грало з підсвідомістю, торкалося найглибших страхів.
Я йшов вузькими, довгими коридорами, коли раптом почув голоси тіней:

— Відай нам своє світло, нам холодно...
— Ми хочемо твоє кохання собі...
— Йди до нас, будь нашим світлом...

Чим далі я просувався, тим більше голосів лунало навколо. Вони ставали гучнішими, наполегливішими.

Я зосередився на своєму шляху, намагаючись їх не слухати. Але голоси проникали у свідомість, мов невидимі нитки. Обплітали думки, витягували з пам’яті найдорожче.

І тоді тіні почали показувати мені картини — мої найглибші страхи.
Я бачив, як втрачаю тих, кого люблю найбільше: Люксіану... і матір.
Саме вони — моє світло. І саме тому тіні прагнули їх відібрати.

Я намагався зберегти спокій, міцно тримаючись за лампадку — єдине джерело світла в цій безпросвітній темряві. Її полум’я тремтіло, ніби й воно відчувало той страх, що згущувався навколо.

Тіні не відступали. Вони обступили мене з усіх боків.
Я не бачив їхніх облич, але відчував їхню присутність — як холодний подих на потилиці, як тягар на грудях.

— Віддай... — шепіт стискав скроні.
— Ти втомився. Світло тобі вже не потрібне. Воно обпікає.
— Відпусти. Відпочинь... забудься...
— Люксіана з тобою лише тому, що їй потрібна твоя сила. Сила Абсолюту. Ти — лише знаряддя. Вона вірна своєму батьку, а не тобі.
— Мати? Вона давно забула тебе по-справжньому і назавжди і навіть твоя магія не поверне їй пам’ять. У неї буде інший син. А ти… ти залишишся тут. Один. Нікому не потрібний. Викинутий у цю діру, поки вороги святкують перемогу...

Їхні слова прорізалися всередині, мов леза. Кроки стали важчими. Сумніви розросталися, заповнюючи свідомість туманом.
Лампадка затремтіла і майже згасла.

Я зупинився.

У грудях стиснулося. Але не від страху. Від пам’яті.

Я згадав, як Люксіана дивилася на мене — поглядом, у якому було більше віри, ніж у всій магії світу.
Згадав дотик маминої руки, коли вона вперше сказала:
"Не ховай свою силу. Ти маєш нею світити."

— Ні, — сказав я вголос. Мій голос відлунням прокотився тунелем. — Я не віддам вам нічого.

Тіні завили, наче поранені. Пітьма здригнулася. Вони ще намагалися проникнути в мої думки, але лампадка раптом спалахнула — її світло очистило простір навколо мене на кілька кроків.

Я зробив ще один крок уперед. Потім ще.

— Ваш холод — не мій. Ваші слова — омана, — сказав я, мов заклинання.
— Світло, яке я несу, — не лише моє. Воно створене з любові. І його не відібрати.

Тіні мовчки відступали, шиплячи від світла, що з кожним моїм кроком ставало яскравішим.
Лампадка вже світила не лише вперед, а й позаду, залишаючи по собі тонку стежку світла.

Я йшов не тільки з магією.
Я йшов з пам’яттю.
І з вірою: світло — не те, що зберігають, а те, чим діляться.

Світло лампадки тепер горіло впевнено, відганяючи тіні, що розчинялися в повітрі, мов дим.
Але навіть коли їхні голоси стихли, в мені залишився гул — відлуння того, що вони шепотіли.

Я знав: це не просто гра на моїх страхах.
Кожне їхнє слово народжувалося в мені — у власному сумніві.
І саме тому воно боліло.

Я вдихнув на повні груди. Повітря стало важким, ніби після грози.

Лабіринт почав змінюватися. Стіни, що здавалися холодним каменем, почали світитися зсередини тьмяним, але теплим сяйвом.
Мої кроки відлунювали, і я вперше відчув: я — не сам.

Попереду щось мерехтіло. Не світло лампадки — інше. Глибше. М’яке. Майже знайоме.
Я рушив туди.

Коридор вивів до великої зали.
Під ногами — гладке каміння, вкрите древніми символами, які світилися крізь пил часу.
Посередині — криниця. Не з водою, а з відображенням.

Я ступив ближче — і побачив не себе, а тих, хто застиг у темряві, мов у дзеркалі.
Тих, хто не пройшов цей шлях. Тих, хто став тінню.

Вони стояли у пітьмі. Їхні очі були порожні. Без світла. Без віри.
І тоді я зрозумів — це не просто образи. Це ті, самі тіні хотіли, що говорили зі мною. Вони колись були живі.

Я опустився на коліно й торкнувся води.
Світло лампадки торкнулося відображення — і хвиля світла пройшла крізь усю залу.
Тіні почали розчинятися. Не в темряві — у світлі.

Вода стала спокійною. На її поверхні більше не було ані страху, ані болю.
Лише чисте світло. Я підвівся.

Коридор попереду вже не здавався нескінченним.
Він вів угору.

Коридор вивів мене у простору печеру. Склепіння над головою тьмяно світилися, мов саме каміння зберігало в собі пам’ять про день.
У центрі — кругла арена, і там чекала вона.

Магічна істота — Хранитель Роздоріжжя.
Висока, з тілом, схожим на стародавній панцир, що пульсував живим вогнем. Її крила з пари й тіні розгорталися, мов завіса між двома світами. Очі — два жовтих кола без зіниць, у яких — нескінченний спокій. І безжальність.

— Ти пройшов крізь тіні. Але шлях ще не завершено, — промовила вона.
Її голос лунав у моїй голові — не як звук, а як думка, що з’явилася без дозволу.
— Щоб вийти звідси, ти маєш відповісти: що обираєш — силу чи серце?

І вона підняла руку.
Переді мною з’явився я — але не такий, як зараз. Вищий. Могутніший. В очах — безмежна сила.
Я мовчав. Серце калатало.

— Ти не відповідаєш, — Хранителька злегка нахилила голову. — Тоді випробування буде тілом. Якщо не зробиш вибір — битимешся з ним. І він сам змусить тебе стати кимось... або зникнути.