14. Неочікувана зустріч.

Ми поверталися туди, звідки прийшли, — або, принаймні, так мені здавалося у той момент. Повітря навколо нас здавалося наповненим якоюсь невловимою енергією — ніби саме воно тріпотіло й готувалося до бурі, що насувалася. Мої кроки відлунювали у безмежному просторі, і серце стискалося від напруги й очікування.

Та раптом, немов хтось розірвав тонку тканину реальності, все навколо затремтіло і змінилося. Світ розпався на шматки, і ми опинилися в іншому місці — кімнаті, що дихала таємницею і холодом. Тут не було ні щось очевидного, жодної гострої ясності — лише напівтемрява і легкий запах диму від свічок.

Свічки горіли у важких кованих під-свічниках, їхні полум’я мерехтіли і коливалися, кидаючи довгі, химерні тіні на стіни. Камін тихо потріскував, але тепло від нього ледве відчувалося, ніби хтось спеціально залишив цей вогонь тьмяним, щоб не розганяти морок. Вогонь танцював на стінах, і в цій грі світла й темряви кімната здавалася живою — вона ніби дихала, наповнена шепотом, який можна було ледь почути. Я відчував, як темрява тягнеться до нас своїми холодними пальцями, ніби хоче засмоктати і затягнути в безодню.

Із глибини цієї темряви, наче самі тіні ожили, вийшов чоловік. Його постать вирізнялася серед мороку, наче витесана з каменю і ночі водночас. Очі його світилися холодним, пронизливим світлом, в ньому читалася і мудрість, і глибокий біль. Це був він — той самий Майстер, якого ми бачили у видіннях, такий самий і водночас зовсім інший.

Люксіана зробила крок уперед — її рухи були рішучими, а в очах палахкотіла непохитна віра. Але я, відчувши внутрішній голос тривоги, швидко схопив її за руку, зупинив і поглядом мовив: “Зачекай”. Вона кинула мені здивований і трохи образливий погляд, проте мовчки підкорилася.

Я дивився на чоловіка, намагаючись розгадати його наміри, але в душі відчував, що він несе в собі небезпеку — хоч і не відкриту, але справжню. Чи грає він власну гру? Чи виконує чиїсь таємні накази? Що він хоче від нас? Ці питання крутилося в моїй голові, але ніхто не поспішав заговорити.

Нарешті, першим порушив тишу він — його голос був спокійним і глибоким, наче камінь, кинутий у глибокий ставок.

— Вітаю вас, мої любі, — промовив він з легкою іронією, — я чекав на вас.

Я зробив крок уперед, відчуваючи, як напруга в кімнаті зростає.

— Навіщо ти нас чекав? — запитав я, намагаючись приховати тривогу.

Він усміхнувся — посмішка була теплою, але в ній відчувалася гіркота і холодок розчарування.

— Хоча б щоб побачити свою доньку. Ти змінилася, Люксіано.

Погляд Люксіани став гострим, майже колючим.

— Ти теж змінився, — відповіла вона, — тому я не впевнена, що рада тебе бачити.

Ноетар глибоко зітхнув, поправив плечі, ніби скинув з них важкий тягар.

— Гаразд, залишимо ці люб’язності. Мої старання не були марними.

Люксіана кинув мені швидкий погляд, ніби чекаючи, що я скажу, але я мовчав, лише уважно слухав.

— Про що ти? І як до тобе звертатися? — запитав я.

Він повільно кивнув, і в його очах заіскрилося поєднання мудрості й втоми.

— Я вже давно не Майстер. Я стою між Майстром та Абсолютом — на тій межі, яку сам обрав. Мене звуть Ноетар.

Його голос пом’якшав, але у ньому залишалася непохитна сила.

— Колись, коли я був Майстром, я шукав магів, подібних до вас, тих, хто народжений у коханні і має незламну волю. Таких було небагато. І тоді я знайшов тебе — юного, що ще не відкрив своєї сили, але вже відчував її наближення. Пам’ятаєш печеру, книги і все, що було в ній? Це я це створив. Звичайна людина ніколи б не знайшла того місця — лише той, хто має силу. Тебе я знайшов останнім. Тоді ти звся Евітар. Я спостерігав за тобою, і це дало свої плоди.

Я згадав темні печери, таємничі книги з древніми символами, страх і водночас надію, які тоді пульсували в мені.

Люксіана тихо прошепотіла:

— Так ось куди ти зникав.

Ноетар усміхнувся, і в його усмішці читалася загадка.

— Тепер я Валкреон.Ти хочеш сказати, що був маріонеткою у твоїй грі? І те видіння, яке я бачив — справа твоїх рук?

— Маріонеткою? Ні, це не так. І видінь я тобі не посилав.

— Тоді навіщо тобі потрібні такі маги, як я і Люксіана?

Ноетар зробив крок уперед, його голос став твердішим, мов лід під ногами.

— Щоб знищити старий порядок і Верховних. Щоб такі, як ви, мали право на існування.

Я напружився, намагаючись зрозуміти його справжні наміри.

— І що це дасть тобі? Яка від цього користь? — запитав я.

Він хитнув головою, ніби очікуючи цього питання.

— Правильне питання, Валкреоне. Я знищу цей старий світ і побудую новий — свій.

— Чим ти будеш кращим за Верховних, якщо вся влада буде в твоїх руках? — не відступала Люксіана. — Ти ж не знаєш любові. Твоє серце сповнене ненависті і гніву.

Ноетар іронічно поглянув на Люксіану.

— Моя люба Люсіано, — промовив він, — що ти можеш знати про ненависть, коли світишся своєю любов’ю до цього Валкреона, замість того, щоб допомогти мені? Ти навіть не знаєш, де я був і через що пройшов, щоб бути тут. Я пережив такі тортури, яких ти б не витримала. Лише тіні пітьми звільнили мене від кайданів Верховних і їхніх катувань. Про яку любов тут може йти мова?

— Хоча б любов батька до доньки, — голосно промовила вона.

Ноетар лише холодно відповів:

— Твоя любов робить мене слабшим. Тому — ні.

Я бачив, як у очах Люксіани з’явилися сльози, які вона наполегливо стримувала.Я м’яко стиснув її руку, намагаючись підтримати її в цей важкий момент.

— Нехай буде так, батьку. Ти знав, що ми поєднані долею з Валкреоном?

— Спочатку ні, — відповів він, — а коли він врятував тебе, я тоді все зрозумів. Я час від часу спостерігав за вами.

Люксіана глянула на мене, і в її очах засяяла надія.

— Значить, та легенда — правда, і ми — майбутній Абсолют Десятого рівня?

— Частково правдива, — сказав Ноетар. — Так, вас обрала сама доля.