13. Відповіді.

Я глянув на Люксіану. Її погляд був уважним, проникливим. Вона відчувала зміни у мені так само, як і я сам.

— Ти побачив щось, — тихо сказала вона.

Я кивнув.

— Воно кличе мене. Я не знаю, що саме... але я маю туди потрапити.

Вона мовчала кілька секунд, потім впевнено відповіла:

— Ми підемо разом. Якщо там є щось, що може все змінити — я маю бути поруч.

— Ні, це може бути небезпечно.
— Я піду. І все.
— Гаразд... ти ж не відступиш від свого.

Ми підготувалися до переміщення. Простір довкола затремтів, мов перед бурею. Ми почали переміщення, і, коли наближалися до точки переходу, я почав читати слова змови...

І за мить ми опинилися в тому самому місці, яке я бачив у видінні.

Раптом із темряви пролунав жіночий голос:

— Нарешті... Я вже вас зачекалася.

— Нас? — здивовано мовив я. — Звідки ти знала, що ми будемо разом?

— Бо така ваша доля. І ваш шлях.

Я не встиг поставити наступне питання, як із тіні вийшла дуже стара жінка з посохом. Очі її світилися внутрішнім світлом, а рухи були повільні, але впевнені.

— Здивовані? — усміхнулася вона.

— Хто ти? — першою запитала Люксіана.

— Та, хто знає відповіді на ваші запитання.

— Звідки ти знаєш про нас? Це ти послала мені видіння? — озвався я.

— Я відповім на все, але дайте мені хоч мить... помилуватися вами. Ви — рідкісне явище.

— Час може бути не на нашому боці, — сказав я, поглядаючи вглиб темряви.

Стара жінка злегка нахилила голову.

— Час не був на чиємусь боці — і ніколи не стане. Він не союзник і не ворог. Він — випробування. А ти, той, хто нещодавно отримав ім’я й сенс, повинен це зрозуміти.

Вона зробила крок ближче.

— Ви чули про Абсолют?

— Тільки легенду, — відповіла Люксіана.

— Тоді слухайте. Ви — майбутній Абсолют. А я — та, що бачить істину, минуле, теперішнє, і майбутнє… навіть те, що ще може змінитися. Моє ім’я — Еліварія.

— Навіщо ти нам це говориш? — запитав я.

— Щоб ви знали, хто ви є. І щоб допомогти. Абсолют Десятого Рівня — це дві душі з однаковим світлом, поєднані словом і силою любові. Колись таких вважали непереможними. Але любов — це не лише сила. Це також і слабкість.

Вона зупинилася. Її голос став тихішим.

— Є ще дещо, що може зруйнувати Абсолют Десятого Рівня. Гріхи.

— Але ми ще не досягли навіть Дев’ятого рівня, який вважається недосяжним, — здивовано мовив я. — Чому ти кажеш, що ми вже є Абсолютом?

— Бо ви не спроста знайшли один одного. Я відчуваю світло ваших душ. Ваше кохання — це джерело сили. Вам не потрібно досягати Дев’ятого рівня, щоб стати Абсолютом Десятого. Ви вже є його носіями. Все, що залишилось — навчитися поєднувати силу.

— Ти згадувала про гріхи, — мовила Люксіана. — Які саме?

— Бережіть ваші душі. Бо гріхи — це чума для вас. Вони не ззовні. Вони приходять зсередини — тоді, коли ви починаєте відчувати їх одне до одного.

Я запитав:
— Які гріхи?

Еліварія відповіла спокійно, ніби перелічувала імена давніх духів:
— Гординя. Заздрість. Жадібність. Гнів. І хіть.

Я дивився на неї, відчуваючи, як повітря навколо стає густішим.
— Чим вони небезпечні? — нарешті промовив я.

— Тим, що роз’їдають зв’язок між вами, — сказала вона. — Вони точать його, як іржа клинок. Коли гріх входить у серце одного, а другий не простягає руки, світло між вами починає тьмяніти. А коли обоє падають у пітьму — душа тріскає. І разом із нею руйнується все, що могло б народитися. Навіть те, що мало змінити світ.

Її голос став тихішим, наче відлуння далекого подиху часу. Потім вона додала:
— Так. Видіння, яке ти бачив, — моє творіння.

— Але ми можемо відмовитися від цього всього, — заперечив я. — Від долі, від сили, від самого шляху.

Вона подивилася просто мені в очі. Той погляд пройшов крізь мене — холодний, мов лезо істини.

— Ні, — відповіла вона. — Ви вже обрані. І не зможете жити, маючи лише половину своєї душі. Це вже не вибір. Це — ваша суть.

Вона зробила крок ближче, і простір навколо ніби підкорився її волі.
— Евітар. 645. Валкреон. Чи ким би ти не звав себе… Ти завжди тікав — від імені, від тіні, від істини. Але цього разу — не втечеш.

Я підняв голову. Усередині мене щось змінилося. Вперше я не відчував страху.
— Я Валкреон, — сказав я твердо. — І я більше не тікаю. Я прийняв своє ім’я, свою силу і свою долю.

Еліварія ледь усміхнулася. Її усмішка була втомлена, але в ній сяяло світло — старе, чисте, як полум’я, що пам’ятає першу іскру.
— Тоді не став запитань, на які вже знаєш відповіді, — мовила вона.

Після короткої паузи її голос став ще глибшим.
— Є ще дещо. Те, про мочать або незнають. Одинадцятий рівень Абсолюта.

Ми з Люксіаною мовчали. Але ця тиша була глибшою за будь-яке слово.

— Його можуть досягти лише ті, хто народжений від Десятих, — продовжила вона. — Вони — не продовження, а нове начало. Єдині у своєму світлі. Їх не торкається спокуса. Їх не зупиняє страх.

Люксіана стисла мою долоню, її голос затремтів:
— Але таких не було… в жодному з циклів?

Еліварія відвернулася.
— Поки що, — прошепотіла вона.

— Що це означає? — запитав я, але відповіді не почув.

Вона лише промовила тихо, майже з ніжністю:
— Вибачте, шановні гості. Але я… втомилася. Мій час добігає кінця. Як і будь-яке світло — навіть те, що горіло вічно.

Її тіло почало розчинятися в повітрі. Це не було зникнення — радше повернення до джерела. Вона танула, мов ранковий туман перед сходом сонця. Посох упав на землю й тріснув, розсипаючись на золотий пил. Іскри ще мить пливли в повітрі, а потім згасли, як спогади про сон.

Простір здригнувся, викривився, і нас раптово потягнуло назад.
Світ навколо закрутився, мов водоверть.
Мить — і все зникло.