12. Моє нове ім'я.

Вітер стих. Світ ніби затамував подих. Ми з Люксіаною одночасно обернулися, але навколо не було нікого — лише шелест листя і мерехтіння золотого світла, що пробивалося крізь густі крони дерев. Я бачив у її очах невпевненість і здивування — і зрозумів, що це не марення. Нам справді щось загрожує. Можливо, часу залишилось замало, і цей світ приречений.

Я знав лише одне — треба тренуватися, розвивати свою силу. Щоб підтримати і зробити приємне Люксіані, я створив невеличку ферму — її улюблене місце для відпочинку і роботи у вільний час від тренувань. Там вона збирала рідкісні трави і зілля, та вирощувала овочі, а я готувався до битв, які можливі, як я відчував.

Одного разу, під час чергового тренування, я створив проєкції — ідеальні копії нас самих, щоб можна було відпрацьовувати прийоми, техніки, навички та вивчати здібності одне одного. Проєкції рухалися і реагували так само, як ми того хотіли, направляли енергію і перетворювали її в інші форми, створювали енергетичні бар'єри як захист. Магія була і щитом, і мечем — тому це було найкращим способом перевірити свої навички.

Світ навколо зник, залишився тільки шум битви — удари, ухилення, імпульси сили, що виходили з наших рук. Кожен рух проєкцій відбивався в нашій свідомості, немов дзеркало, яке показує слабкі місця і нові можливості. Люксіана випромінювала впевненість, але я бачив, як напруга і бажання стати сильнішими горіли в її очах.

Магія в наших руках була і щитом, і мечем — ми створювали енергетичні бар’єри, що блискотіли у повітрі, і одночасно спрямовували потужні імпульси, які пробивали простір, мов блискавки. Це було не просто тренування — це був наш спільний шлях, єдина надія зупинити наближення темряви.

Це сталося не раптово, але й не повільно. Ми просто були разом — день за днем, тренування за тренуванням, подих за подихом. І одного вечора, коли небо забарвилося в мідно-золоті тони, а над нами зависли прозорі хмари, мов срібні покривала, я відчув — світ змінився.

Ми сиділи біля озера, що блищало, мов рідке скло, споглядаючи, як його поверхня віддзеркалює світло зірок. Повітря було насичене ароматом нічних квітів, які вона сама виростила на своїй частині ферми — квіти, що розкриваються лише тоді, коли навколо панує тиша.

Люксіана мовчала, але її тиша говорила більше, ніж будь-які слова. Вона опустила долоню на поверхню води, і кола, які розійшлися від її дотику, світилися ніжно-бірюзовим світлом. Її магія — спокійна, м’яка, як вона сама — гармоніювала з цим моментом.

Я дивився на неї, і відчував, як у мені зростає щось невимовне. Її очі — кольору глибокого озера після дощу — дивилися на мене, і я вже не бачив небезпеки, не відчував страху, не думав про тренування чи загрози. Я думав лише про неї.

— Ти стала частиною мене, — мовив я, і навіть вітер не насмілився перервати цю мить.

— Я боялася, що ти цього не скажеш, — прошепотіла вона, ледве чутно. — Бо я вже давно відчуваю те ж саме.

Я дивився на неї, ніби вперше. Навіть зорі над головою здавалися блідішими, ніж сяйво в її очах.

— Я не знаю, що чекає нас попереду, — тихо сказав я, торкаючись її руки. — Але якщо ти поруч — темрява мене не лякає.

Люксіана усміхнулася, і її пальці ніжно переплелися з моїми.

— Мене також, — відповіла вона м’яко. — Бо там, де ти, завжди буде світло.

Вона посміхнулася — тією посмішкою, яка розтоплює кригу на вершинах гір, і поглянула в мої очі. Її рука знайшла мою, і магія пройшла крізь наш дотик — ніжна, тепла, як перший весняний дощ. У цю мить між нами зникли простір і час.

Світ мовчав. Лише ми — двоє магів, дві душі — сиділи на краю Всесвіту, з’єднані мовчанням, світлом і ніжністю.

Я знав: навіть якщо цей світ впаде, навіть якщо темрява знову з’явиться на горизонті — я боротимусь до останнього подиху.
Бо тепер я знав, заради чого. І заради кого.

Кохання надавало мені впевненості й мотивувало тренуватися з іще більшою силою. Ми й далі проводили дні у виснажливих тренуваннях, відточуючи кожен рух, кожну формулу, кожен подих магії.

Одного дня мій рівень у магії зріс. Я відчув, як у мені щось змінилося — немов спалах у глибині душі. Я більше не був просто бойовим магом — я став Архімагом. Про це першою сказала Люксіана, хоча й сам я відчув ці зміни в крові та подиху світу.

Якось ми сиділи на березі невеликої річки, милувалися відбиттям небесної блакиті у її водах і розмовляли ні про що. Світ у ті миті здавався спокійним і далеким від темряви.

— Ти більше не той, ким був, — сказала Люксіана, ледь торкнувшись моєї руки. — У твоїх очах тепер сяє нова сила. Дозволь, я дам тобі ім’я… ім’я, що відповідає тому, ким ти став.

— Я слухаю, — відповів я.

— Валкреон, — вимовила вона.

І це ім’я, здавалося, наповнило повітря навколо магією. Воно лягло на серце, як стародавнє слово сили, що пробуджує щось глибоке і вічне.

— Мені подобається… — мовив я, трохи здивовано всміхаючись. — Виходить, тепер у мене є ім’я.

Я мовчки кивнув. У цю мить я відчув, що настав час відпустити минуле. Досить залишатися в тіні — потрібно йти далі. Це ім’я стало для мене печаткою нового життя, про яке я вже не раз замислювався.

Ми продовжували сидіти на березі річки, обійнявшись, і видіння прорвалося крізь тишу моїх думок — я бачив місце, що кликало мене. Незнане, дике, овіяне стародавньою тишею. Щось важливе... щось, що було більшим за мене самого.

У моїй свідомості зазвучали слова змови — давньої формули переміщення, викарбуваної в магічному потоці часу.

Те місце було захищене: без цієї змови ми б туди не потрапили.
Я відчував, як від нього віяло потужною магією — давньою, первісною, не схожою на ту, з якою ми працювали щодня.
Це могло бути підземелля, приховане глибоко під землею, де ніколи не ступала нога людини…
Або — закинута будівля, забута часом, затінена плющем і мовчанням століть.

Було темно, навіть у самому видінні — ніби сама темрява оберігала ці знання, ховала їх від очей непосвячених.
Але клик відчувався виразно, без сумніву. Як биття серця під шкірою. Як поклик долі.