11. Тіні Абсолюту.

І тоді я зрозумів — не помилився. Це був він.
Я бачив, як хвилюється Люксіана. Її погляд був сповнений тисячі невисловлених слів, і єдине, що я зміг зробити — обійняти її.
Вона відповіла взаємністю. Її тепло було справжнім, живим. І ще щось — щось глибше за тепло, щось, чого я не міг поки дозволити собі усвідомити. Але я знав одне: з її появою у моєму житті щось у мені почало змінюватися.

Я заговорив першим.

— Вибач. Я… я не знав, що сказати, аби підтримати тебе… Але знаю одне — ми все подолаємо. Ми розберемось.

— Дякую. — Вона ледь посміхнулась. — Іноді дії важливіші за слова. Мій батько часто обіймав мене, і тоді я відчувала, що він поряд, що я не одна. Його обійми наповнювали мене світлом… силою. А зараз — це для мене розкіш.

— Пробач… Може, мені не слід було показувати тобі той сон… те видіння. Хочеш, я обійматиму тебе… коли буде потреба?

— Варто було. Завдяки цьому я знаю, що він живий. І так… хочу. Але тільки тоді, коли це справді потрібно.

Я відчув, як її дихання вирівнюється. Вона заспокоїлась. І ми мовчки рушили до галявини — того самого місця, де я зазвичай тренуюсь. Тиша між нами була спокійною, не гнітючою. І вже дорогою вона першою порушила мовчанку:

— Який зараз рік?

— 6070, — відповів я коротко.

— Значить… минуло сім років відтоді, як я бачила його востаннє…

— Скажи… у твого батька було світло мага? Ти щось знаєш про це?

— Так. Він володів світлом мага. Як і хтось із твоїх батьків, правда ж? До речі, хто з них мав магію?

— Батько, — знову коротко відповів я.

— Зрозуміло… Я знаю небагато. Це — знання Майстра. Він оберігав їх, як щось святе.

— Але ж щось ти маєш пам’ятати.

Ми вже були на галявині. Трава шепотіла під подихом вітру, і небо висіло над нами глибоким спокоєм. Ми сіли на землю, і Люксіана на мить заплющила очі, ніби намагаючись витягти з глибини пам’яті образ чи спогад.

— Я дещо згадала, — нарешті промовила.

— Я слухаю.

— Майстер… він завжди шукав нові книги, нові знання. Колись він дав мені одну книгу — стару, майже розсипану часом. У ній були легенди. Одна з них особливо закарбувалась у моїй пам’яті.

Вона заговорила повільно, ніби повторюючи давні слова, що жили в ній з дитинства:

“Колись маги були вільними — у виборі, у почуттях. І сталося так, що два мага з найчистішим світлом у серці зустріли одне одного. Їхні душі вплелися в єдину, невід’ємну сутність. Їх звали Тір і Сея.

Вони стали Абсолютом. Їхнє кохання було подібне до кришталю — прозоре, цілісне, бездоганне. Разом вони створили світ і правили ним у гармонії. Вони зцілювали одне одного, долали будь-які випробування. І не було сили, що могла б їх зломити.

Та з'явились ті, хто заздрив. Не їхній силі — а саме любові, красі, гармонії. І вони заснували потаємний орден, що протягом століть розробляв єдиний план: зруйнувати не їх — а їхнє кохання.

І коли в серцях Тіра і Сей проросло не зло, а обман і зрада, між ними народилася недовіра. Кохання, що було подібне до кришталю, дало перші тріщини. Вони вже не чули одне одного. Сумніви перетворилися на мовчання, мовчання — на холод. З кожним днем вони ставали чужими.

Так Абсолют почав руйнуватись зсередини. Не в бою, не від сили ворога — а через отруту, що розчинилася в словах, у тінях, у тиші між ними.

І лише тоді, коли довіра згасла остаточно, прийшло справжнє зло. Не як сила ззовні, а як наслідок зламаного серця.

Світ здригнувся. І все змінилося. Та прийшли четверо — ті, хто не знав любові, хто знехтував почуттями і засудив кохання магів. Вони шукали лише владу і контроль, і саме вони встановили нові закони світу. Ці четверо утримали уламки колишньої сили, але не для добра — вони перетворили її на інструмент влади і підкорення.”

Люксіана замовкла. Вітер торкнувся її волосся, і на мить здавалося, що сама легенда ожила в повітрі.

— Це… захоплює, — сказав я.

Ми сиділи на м’якій траві, і повітря наповнювалося легким запахом квітів і вологого листя. Сонце поволі ховалося за обрій, фарбуючи небо в ніжні відтінки пурпуру й золота. Я вирішив помедитувати, Люксіана, теж.

І тоді я побачив ту печеру де була Люксіана. Минуле, видіння. Як її закували і помістили там. А тоді я почув їх розмову.

У темряві пролунали голоси. Двоє. Один сухий, як потріскана кора дерева; інший глухий, глибокий, мов гул грому:

— Ти певен, що її батько не врятує її? — спитав перший.

— Певен, — відповів другий. — Тільки справжнє кохання, подібне до кришталю, може врятувати її. Або той, хто ним має стати. Але цього не буде. Бо ми знищили кохання… і заборонили його.

Видіння затремтіло. Десь у глибині пролунала фраза, схожа на закляття-змову:

«Кайдани зруйнує лише те кохання, що може бути подібне кришталю…»

Я розплющив очі. Люксіана теж сиділа з заплющеними, а на її вустах блукала тінь тривоги.
Вона першою порушила мовчанку:

— В мене однієї було дивне видіння, чи в тебе теж?

— У мене про печеру… і голоси, — відповів я.

— І в мене, — вона глянула на мене гостро, ніби вперше бачила. — Ти думаєш, це збіг?

— Я так не думаю, — я вдихнув, і серце гуло, як дзвін.

— Я теж. — Вона зітхнула й підвелася. — Гаразд, я буду тренуватися.

— Я теж, — я встав слідом.

— Почну на тому рівні, на якому зупинилася.

— І на якому?

— Я тоді тільки на шостий рівень перейшла. А в тебе який рівень?

— В мене сьомий.

Люксіана підняла брови:
— Я відчуваю, що твій сьомий вже переходить на восьмий. Ти хіба не відчуваєш, хто на якому рівні?

— Ні. Мені такого не дано було, — я опустив погляд.

— Можливо, це не всім дано, — сказала вона й доторкнулася до плеча мені легким рухом. — Але це ще не кінець.

Закінчивши нашу розмову, ми рушили тренуватися. Над галявиною згущався вечір, тіні тяглися довгі, мов стріли, а небо темнішало.