10. Сон-видіння.

Я поринув у сон, який не був відпочинком. Це було видіння-вторгнення. Темрява опустилася на мій розум не як ніч, а як важке оксамитове покривало. Свідомість відірвалася від тіла, наче птах, що нарешті знайшов щілину в клітці.

Спочатку була абсолютна тиша, а потім з’явилося Світло. Живе, пульсуюче, воно переливалося відтінками ультрамарину та срібла, яких не зустрінеш у підмісячному світі. Я стояв у небутті, спостерігаючи за всім зі сторони, немов безтілесний дух.

І тоді я побачив його. Майстра.

Він був втіленням самої стихії. Високий, кремезний, він височів посеред порожнечі, оточений ореолом неймовірної сили. Його темно-синя мантія, розшита сріблястими рунами, що світилися в такт його диханню, шалено розвівалася на штормовому вітрі. Сніжно-біле волосся динамічно злітало вгору, підкреслюючи нестримну міць. Але найстрашнішими були його очі — вони палали інтенсивним блакитно-білим світлом, у якому не було жалю, лише нелюдська магічна концентрація.

У руці він стискав високий посох із темного дерева, верхівку якого вінчав величезний кристал. З нього, наче зі збудженого вулика, виривалися блакитні блискавки. Земля під його ногами тріскалася, вивергаючи електричні розряди. Він був центром шторму, Богом Грози, чий гнів міг спопелити цілі світи. Я відчував його могутність — і вона була отруєна ненавистю.

Сон обірвався різко. Я відчув тепло на своєму обличчі. Чиїсь м’які долоні торкалися моїх щік.

— Ну, нарешті ти прокинувся, — Люксіана дивилася на мене з напівусмішкою, але в її очах ще ховалася тривога. — Я вже почала думати, що мені доведеться шукати закляття пробудження.

— Невже я так міцно спав? — пробурмотів я, підводячись із підлоги. Кожна м'яз тіла нив, ніби я справді стояв у центрі того шторму. — Як ти почуваєшся?

— Ти не реагував хвилин п’ять. Жодного відгуку на дотик чи голос. Але зі мною все добре. Справді. Завдяки тобі.

У кімнаті на мить запала тиша. Тепла, домашня, вона була настільки незвичною для мого життя, що здавалася крихкою. Я вирішив її перервати:

— Нам потрібно поговорити. Про те, що я бачив.

— Так, звісно, — кивнула вона. — Але після сніданку. На порожній шлунок серйозні розмови не ведуться.

— Сніданку? — я здивовано підняв брову. — Звідки тут їжа?

— О, неподалік, на узбережжі материка, є невеличка ферма. Я трішки допомогла їм із врожаєм — крапля магії робить чудеса. А вони поділилися продуктами.

Я відчув, як усередині спалахнуло роздратування, змішане зі страхом:

— Ти використала магію? Ти ж знаєш, що Верховні та Бюро відстежують будь-які несанкціоновані сплески! Ти наражаєш нас на небезпеку заради іжи? Маг може жити без їжі тижнями, енергія ефіру — наше основне джерело!

— Вибач... — вона опустила очі, і її голос став тихим. — Я просто давно не відчувала смаку справжньої їжі. Хотіла як краще. Хотіла віддячити тобі.

Я видихнув, намагаючись заспокоїти магію, що почала іскрити на кінчиках пальців.

— Давай домовимося: поки ти тут, жодних самостійних переміщень чи заклять без моєї згоди. Ти тільки-но вирвалася з печери, твоя аура ще нестабільна, вона як маяк для інквізиторів.

— Гаразд, пан злюка, — Люксіана ледь помітно всміхнулася кутиками губ. — Більше жодної «незаконної» магії. Обіцяю. Ходімо на терасу.

Вона накрила стіл просто неба. Аромат овочевого рагу з м'ясом був настільки вабливим, що я здався. Останній раз я їв щось подібне ще в дитинстві, коли матір готувала в нашому домі біля лісу. Смак був дивовижним — домашнім, справжнім.

— Дякую. Було дуже смачно, — визнав я, відставляючи тарілку.

— Прошу, номер 645, — іронічно відгукнулася вона.

— Я серйозно. А тепер — до справи. Люксіано, опиши мені свого батька. Який він у твоїх спогадах?

Вона запропонувала показати його через ментальний зв'язок. Я взяв її за руки, і ми пірнули в її пам'ять. Я побачив чоловіка — сильного, мудрого, з добрими зморшками навколо очей. Він був молодшим, спокійнішим. Його сила була як глибока, мирна ріка.

Повернувшись у реальність, я сказав:

— Тепер моя черга. Ти маєш це побачити.

Вона з недовірою взяла мене за долоні. Я відкрив їй свій сон. Перед нею промайнули кадри мого видіння: шторм, блакитні блискавки, холодний погляд і кристал, що випромінював смерть. Величний маг, який став утіленням руйнування.

Коли зв'язок обірвався, Люксіана різко відсахнулася. Її обличчя стало білим, як крейда, а руки тремтіли. — Це він. Мій батько, — прошепотіла вона, і в її голосі забринів жах. — Але це не той Майстер, якого я знала. Його серце. Воно випалене ненавистю. Він більше не захищає.

Вона підвела на мене очі, сповнені сліз:

— Він хоче зруйнувати цей світ, 645-й. Він став тією самою загрозою, про яку попереджали Верховні.

Я глянув на горизонт. Небо над моїм островом почало темніти, хоча до вечора було ще далеко. — Схоже, твій батько не чекає, поки за ним прийдуть, — сказав я, відчуваючи, як повітря стає наелектризованим.

— Він уже тут. Або дуже скоро буде.

Майстер.