8. Відлуння минулого.

Спогад: Ціна порятунку

Вітер, настояний на ароматі солі та тропічних квітів, ледь чутно гуляв між пальмами мого острова. Сонце вже торкалося обрію, фарбуючи океан у колір запеченої крові. Я завершував ранкове тренування — складне сплетіння заклять із кристалами високої чистоти. Повітря навколо було густим, майже відчутним на смак, ніби сама атмосфера готувалася до неминучої бурі.

І тоді мене пронизало видіння.

Світ навколо миттєво завмер, звуки зникли. Перед очима, наче в дзеркалі, що тріснуло, промайнув образ: грубі чужі руки, темні, безликі силуети, що тягнулися до моєї матері. Вона стояла в тіні нашого старого будинку, маленька й налякана, а я... я був нескінченно далеко. Різкий, пекучий біль, ніби розпечений ніж, прошив моє серце. Я схопився за груди й упав на коліна, роздираючи пальцями теплий пісок.

— Ні — викрикнув я в порожнечу. — Цього не буде. Я не дозволю.

Холодні мурашки побігли шкірою. Руки, підкоряючись древньому інстинкту, самі склалися в жести забороненого закляття. Я знав: Верховні вже в дорозі, і в мене залишилися лічені хвилини. Магія була єдиним шляхом урятувати її від того, що вони називали «справедливістю».

У стані глибокої медитації я розгорнув перед собою ефірну карту світів. Безліч зірок миготіло в нескінченній темряві, і раптом одна — маленька, тепла, майже непомітна — спалахнула яскравіше за інші. Там було віддалене поселення, тихе й загублене між горами. Ідеальне місце для сховку. Але я знав: просто перемістити її замало. Мені потрібен був щит, який не лише зупинить удар, а й зробить її невидимою для магічного зору Бюро.

Схилившись над робочим столом, я почав створювати амулет. Під моїми пальцями з розплавленого срібла народжувалася підвіска у формі витонченого півмісяця. Я начитував слова влади, вплітаючи в металевий візерунок власну життєву енергію:

— Будь щитом і завісою. Закрий від поглядів, спотворюй відчуття. Хай істинна енергія засне, захована від усіх мисливців…

Кристали на столі спалахували в такт моєму пульсу, вбираючи намір, щоб назавжди закарбувати його в амулеті. Цей оберіг мав дві сили:

1. Захищати — від будь-яких магічних атак, проклять та ментального втручання.

2. Маскувати — створювати фальшивий енергетичний відбиток, щоб навіть найсильніший інквізитор побачив лише слабку ауру звичайної селянки.

Коли я перемістився до неї, матір сиділа на терасі нашого будинку й вишивала. Її рухи були спокійними, а погляд — лагідним, як завжди. Вона підвела очі й посміхнулася, побачивши мене.

— Ти прийшов раніше, ніж я чекала, сину, — сказала вона тихо.

— Так, мамо. Є на те потреба, — відповів я, відчуваючи, як тремтить амулет у моїй затиснутій долоні.

Я простягнув їй підвіску.

— Гарна яка. — вона здивовано нахилила голову, розглядаючи срібний місяць. — Що це?

— Твій захист, — коротко кинув я. — Просто носи її. Обіцяй мені.

Вона повісила амулет на шию, не маючи жодного уявлення про те, яку колосальну силу вона зараз тримає на своїх грудях.

— Він теплий, — промовила вона, торкнувшись металу кінчиками пальців. — І якийсь, наче живий.

— Тепер він частина тебе, — відповів я, відчуваючи, як змова вже вступає в дію: її яскрава, магічно приваблива енергія почала гаснути для зовнішнього світу, стаючи прозорою, як ранковий туман.

— Мамо. — я зробив крок ближче, серце калатало, як божевільне. — Я люблю тебе. Ти довіряєш мені? Вона підвела очі, в яких на мить промайнула тривога, і прошепотіла:

— І я люблю тебе, сину! Завжди. Але що трапилося? Чому в тебе такий погляд?

— Зараз не час для слів, мамо. Просто довірся.

Я міцно обняв її, відчуваючи рідне тепло, і в цей момент почав читати фінальне закляття. Кристали, потайки розставлені мною в кутах кімнати, спалахнули м’яким, неземним світлом. Повітря загуло, наче гігантський дзвін.

— Від тіні — у світло, від небезпеки — в безпеку.

Світ навколо нас почав розчинятися. Я відчував, як пам’ять матері про наше справжнє життя поступово вимивається, замінюючись новою, вигаданою мною історією. Кожне слово давалося мені з болем.

— Пробач мене. Це лише для того, щоб ти жила, — прошепотів я за мить до того, як ми розчинилися у спалаху.

І ось ми стоїмо в новому світі. Кам’яні будиночки, затишні вулички, сусіди, що привітно кивають їй, наче знають її десятки років. Ми опинилися біля її нового порогу. Матір озирнулася, і її погляд став іншим — у ньому більше не було впізнавання.

— Хто ви, молодий чоловіче? — тихо запитала вона, дивлячись на мене, як на чужинця. Я стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.

— Ніхто. Пробачте, я просто проходив повз.

Я відпустив її руку й відійшов у тінь. Моє серце розривалося на шматки, але я знав: закляття спрацювало. Вона була в безпеці. Вона більше не пам’ятала про своє минуле і мене. Коли я повернувся в наше порожнє поселення, сили остаточно залишили мене. Магія такого рівня випалила мій внутрішній резерв.

Саме тоді на обрії з’явилися Вартові. Їхні силуети в променях заходу сонця виглядали як кати.

— Ім’я? — холодно кинув старший загону.

— Ви знаєте моє ім’я, — відповів я, не піднімаючи голови з колін.

— Ти заарештований за незаконне втручання в часову структуру та викрадення об'єкта.

Я не пручався. Допит був нескінченним. Холодне, тісне приміщення в Бюро, де стіни поглинали будь-який звук. Два вартові та інквізитор, чий погляд був гострішим за скальпель.

— Де твоя мати? Куди ти сховав її енергетичний слід? Відповідай, і твоє покарання буде м'якшим!

Я мовчав. Кожне їхнє запитання розбивалося об мою тишу. Зрадити її місцезнаходження означало знищити все, що я зробив. Навіть тортури не могли вирвати з мене ні слова — моя воля гартувалася болем, який був сильнішим за будь-який магічний вплив.

Згодом вони винесли свій «милосердний» вирок: стерти мою пам’ять, заблокувати силу й перетворити на Вартового 645. Вони думали, що перемогли. Але пам’ять не стерлася. Вона просто чекала свого часу.