7. Думки і спогади.

Нарешті я зміг зітхнути на повні груди. Важкий, задушливий пласт сірої рутини, що роками тиснув на мої плечі, розсипався на порох. Мій вибір тепер не обмежений протоколами, він належить виключно мені — і в цьому була найвища солодкість мого нового буття.

Перш за все, я зосередився на безпеці свого притулку. Я звів навколо острова багатошарові захисні контури, вплітаючи в них нитки стародавніх заклять викривлення простору. Це місце стало моїм храмом, моєю фортецею, моїм єдиним справжнім домом. Тепер, без липкого зовнішнього нагляду, без безглуздих наказів і холодних звітів, я нарешті повернувся до істинного гартування — на всіх рівнях своєї суті.

Я чітко усвідомлював: права на слабкість або розслабленість у мене немає. Тільки нескінченна практика веде до справжнього пізнання власного «Я». Тільки щоденна, виснажлива робота з магічними потоками відкриває двері до нових можливостей, про які інші маги лише мріють. Мій шлях лежав вище: тільки досконало опанувавши сьомий рівень, я зможу пробити бар’єр і торкнутися восьмого — рівня богів і деміургів. Я і так втратив надто багато часу, перебуваючи в кайданах Вартового. Моє тіло дещо ослабло після тривалої бездіяльності та маскування під звичайну людину, але я поверну собі колишню міць. Я відновлю себе з попелу.

Колись, на самому початку мого входження до сьомого рівня, мої здібності обмежувалися створенням лише неживої матерії: я міг висікати з ефіру холодний камінь, міцний метал, складні геометричні структури. Пізніше я пішов далі — навчився вдихати іскру життя в рослини, створювати дзижчання комах та граційні рухи тварин. І, зрештою, я створив цей острів. Мій особистий світ, мій простір абсолютної незалежності. Тепер мені не потрібно було ховатися в глибинах диких лісів материка, щоб практикувати справжню магію подалі від всевидючого ока Бюро.

Хоча, саме біля поселення де я, колись жив і відбулося моє справжнє пробудження. Я часто повертався думками в той час. Одного разу, ще на зорі мого шляху, я настільки глибоко забрів у непролазну хащу, що натрапив на закинуту, порослу мохом печеру. Там, у тиші, що пахла вологістю та вічністю, я знайшов кілька старих фоліантів та розрізнених записів — щоденник мага, чиє ім’я було витерте часом. Тоді мені це здалося звичайною випадковістю, дарунком долі.

Але тепер, сидячи на березі власного океану, я замислився: чи була то справді випадковість? Чи, може, хтось невидимий уже тоді обережно спрямовував мої кроки? Можливо, я ніколи по-справжньому не належав собі? Можливо, моя запекла воля — це лише красива обгортка, ілюзорна пастка, в якій я живу, плекаючи надію на свободу? А може — я просто вигадую ці зовнішні загрози, щоб не брати на себе повну відповідальність за свою силу?

Ці думки, наче холодна астральна течія, заважали зосередитися. Але я навчився силою волі відсувати сумніви на задній план. Я відкинув усе зайве, як старий одяг, і знову занурився в тренування.

Тим часом, у далекому місті, десь за горизонтом мого світу, розгорталися великі події. Проходили ті самі принизливі тестування. Відбувався масштабний перерозподіл сил відповідно до рівнів, здібностей та, що найважливіше, лояльності до Верховних. Багатьох магів призначали на нові стратегічні посади — в посилену охорону, в елітні загони супроводу або в безпосереднє підпорядкування Залі Чотирьох.

Я ж продовжував триматися осторонь. Я зникав у своєму притулку, де час здавався густим і застиглим, де лише шепіт древніх заклять та шурхіт пожовклих листів нагадували про те, що поза цим островом існує якийсь інший світ. Там, у глибокій тиші самотніх вечорів, я пірнав у безкрайні глибини енергії, шукаючи першопричини. Кожен день був битвою — із самим собою, із холодом у кістках, із привидами минулого. Магія вливалася в мене поступово, наче крижана гірська вода, загартовуючи кожен нерв. І серед цієї концентрації в моїй пам'яті почали спливати фрагменти, які я так довго намагався захистити від стирання.

День з матір’ю

Я пам’ятаю той день із такою чіткістю, ніби він досі триває в паралельній реальності. Мені було лише десять. Той день був теплим, мов материнські обійми, і ясним, мов перший промінь світанку, коли зло ще не торкнулося нашого порогу, а світ здавався безмежним і безпечним.

Ми жили в затишному будинку на самому краї поселення, біля лісу. Там ліс не лякав своїми тінями, а заколисував співом птахів; там трава була густою і м’якою, як оксамитовий килим, а ранки пахли свіжою росою та ароматом хліба, що тільки-но дістали з печі.

Того ранку я прокинувся від лоскоту сонячних зайчиків на обличчі. Матір уже була на кухні.

— Вставай, мій сонний вовченя, — промовила вона, ніжно торкаючись мого розпатланого волосся. Я тоді не розумів, наскільки це було безцінним — це просте тепло, ця ілюзія безпеки. Ми пішли на луг збирати польові квіти. Вона терпляче навчала мене їхніх назв: «Дивись, це волошка, вона кольору неба. А це звіробій, він лікує тіло. А ця квітка завжди посміхається сонцю — це материнка». Я сміявся, бо вірив кожному її слову.

Ми сиділи на пагорбі, ділили теплу паляницю з яблучним варенням і мовчки спостерігали, як сонце повільно здіймається над гаями. Я не знав тоді слова «щастя», але я проживав його кожною клітиною свого тіла. У мене ще не було магічної сили, але в мене був цілий світ, центром якого була вона.

День, коли магія заговорила

Мені виповнилося п'ятнадцять. Світ навколо почав втрачати свою простоту, і я змінювався разом із ним. Це сталося тихо, майже буденно. Не було розкотів грому, небо не вкрилося магічним сяйвом, і духи не шепотіли мені на вухо таємниці всесвіту.

Був звичайний вечір. Я сидів на краю поля, спостерігаючи за заходом сонця, і відчував незрозумілу тривогу. Я підняв долоню до неба — просто так, у старій дитячій грі. Але цього разу повітря навколо моїх пальців раптом затремтіло, наче від спеки. Земля під моїми ногами відгукнулася ледь чутним, чистим дзвоном. Жива іскра, невидима оку, але відчутна всім єством, пробігла по моїй шкірі, наче шепіт самої вічності.