6. Збори Магів.

Того ж дня. Зала Зборів.

Висока аркова стеля Зали Зборів губилася в густій напівтемряві, затягнута сизим серпанком чарівного туману. Цей туман повільно, майже ліниво струменів із підвішених ліхтарів, наповнених чистою есенцією світла, створюючи ілюзію перебування під водою. Сотні магів — еліта п’ятого, шостого й сьомого рівнів — заповнили різьблені кам’яні лавки. Кожен з них був одягнений у мантію, що виблискувала живими рунічними візерунками свого ордену: від вогняних саламандр до крижаних сузір'їв. Усі чекали, і ця очікувальна тиша тиснула на плечі важче за кам'яне склепіння.

Серед цієї мовчанки, яку, здавалося, можна було розрізати ножем, заговорив один з Архімагів — величний сивобородий чоловік у темно-синій мантії, розшитій золотими нитками, що пульсували в такт його словам.

— Шановні маги, — його голос розкотився залою, мов далекий грім, підсилений стародавнім закляттям акустики.

— Ми зібрали вас тут не для чергової почесної ради й не для виконання пустих формальностей. Те, що насувається на наші кордони, виходить за межі всього, з чим ми стикалася за останні тисячоліття. Старі пророцтва прокидаються.

У залі пройшов неспокійний гул, схожий на шум прибою. Маги обмінювалися тривожними, а подекуди й підозрілими поглядами. Молодий вогняний маг, чиї очі відсвічували багрянцем, нахилився до сусіда: — Думаєш, це пов’язано з тими дивними спалахами на східних кордонах? — прошепотів він, нервово стискаючи пальці.

— Або з падінням тієї зірки минулого тижня. Такі знаки не бувають випадковими, — похмуро відповів старший маг, тримаючи на колінах важкий жезл із чорного дерева.

Архімаг підняв руку, і тиша повернулася миттєво, наче відсічена лезом.

— Верховні Маги не можуть бути присутніми особисто через критичні обставини, — продовжив він, і в його очах промайнула тінь втоми. — Але вони передали прямий наказ. Відтепер кожен маг п’ятого, шостого і сьомого рівня зобов’язаний пройти спеціальне магічне тестування.

— Тестування?! — з лави обурено піднялася жінка в смарагдовій мантії. Її голос прорізав простір, як тонкий стилет. — Ви серйозно? Ви збираєтесь оцінювати майстрів сьомого рівня, ніби ми — жовтороті першокурсники на вступному огляді в Академії?

Кілька сотень голів миттєво обернулися в її бік. Це була Вірея — магеса, чия гордість була відома не менше за її силу. Вона стояла непохитно, її очі палали внутрішнім вогнем. — Ми — не новачки, чиї сили потрібно перевіряти на стабільність! Наші здібності визнані самим Колом Аркани! — кинула вона, обводячи президію презирливим поглядом. — Чи хтось із вас насмілюється стверджувати, що ми не здатні захистити цей світ без вашого дозволу?

— Це не звинувачення, магесо Віреє, — спокійно відповів другий Архімаг, чиє обличчя нагадувало застиглу маску з пергаменту. — І тим паче не приниження вашої гідності. Це — сувора необхідність. Сама структура магії в світі змінюється, вона реагує на загрозу. Ми маємо точно знати, на що ви здатні в умовах нового резонансу.

— Так, особливо якщо хтось роками не виходить із Вежі та лише перекладає застарілі протоколи! — глузливо вигукнув маг із глибини залу. Його бойова мантія була посічена шрамами від заклять. — А ми щодня маємо справу з магією там, де вона справді смертоносна. Не в сухій теорії — в кривавій реальності!

Зала вибухнула схвальними вигуками. Хтось вигукував: — Вірея права! Це пахне тотальним контролем, а не співпрацею!

— Якщо вони хочуть перевірок, нехай спершу самі увійдуть в «Аріум»! — додав інший.

— Подивимось, чи штучний інтелект Бюро не знайде «слабких місць» у самих Верховних!

Напруга сягнула піку. Дехто з магів уже викликав ілюзорні проєкції свого гніву: у повітрі зависли темні вихори та розсипалися вогняні іскри. Здавалося, тиша залу тріснула, мов крихке скло. Але перший Архімаг не відступив. Він з силою вдарив посохом об камінь підлоги — і простір навколо нього на мить став абсолютно німим.

— Досить! Ми зібралися не для того, щоб мірятися гординею. І не ми почали цей процес. Верховні побачили в астральних потоках те, чого не здатні побачити ми. Вони віддали наказ. І цей наказ не підлягає обговоренню.

— То значить, усе вже вирішено без нас, — холодно підсумувала Вірея, — і ми — лише пішаки, яких виставляють на дошку в чужій грі?

— Ні, — голосно та дуже виразно відповів Архімаг. — Ви — наш єдиний шанс на порятунок. Але цей шанс має бути готовим до бою, а не засліпленим власною самовпевненістю.

Повисла важка, гнітюча тиша. Маги стояли збурені й роздратовані, але ніхто більше не зважився на відкритий протест. Дехто опустив погляд, ховаючи лють. Інші стискали кулаки так, що біліли кісточки. Навіть найгучніші крикуни мовчки прийняли неминуче.

Зібрання було формально завершене. Проте, щойно Архімаг зібрався залишити кафедру, над усією залою пролунав чужий голос.

Він не належав нікому з присутніх. Він не мав джерела — не виходив ні з тіней, ні зі світла ліхтарів. Він просто виник у самій свідомості кожного мага, вібруючи в кістках.

— Як же все це жалюгідно. Могутні маги  чи, може, звичайні раби системи, що звикли до золотих кліток? — Голос був холодним, як міжзоряний вакуум. — Ви справді вірите, що вони хочуть протестувати вашу силу? Наївні створіння.

Зал завмер. Магічні потоки навколо присутніх почали хаотично пульсувати.

— Справжня причина цих зборів — страх. Вони бояться до нестями, але бояться не зовнішньої загрози. Вони шукають ворога серед вас. І кожен, хто стоїть у цій залі, можливо, вже внесений у список на ліквідацію.

Голос зник так само раптово, як і з’явився, залишивши по собі присмак попелу.

Наступної миті зала вибухнула хаосом. Маги почали гарячково зводити захисні бар’єри, хтось кинувся сканувати магічне відлуння, намагаючись знайти джерело втручання.

— Хто це був?! — волав хтось із трибун.

— Це ілюзія Бюро? Перевірка на вошивість?! — Це зухвала провокація! Знайдіть його!