5. День ІКС.

Сьогодні я не кваплюсь. Кожен мій рух наповнений тією спокійною зосередженістю, яка притаманна лише тому, хто точно знає: попереду не просто черговий робочий день, а великий перелом. Я налаштовуюсь морально, повільно вдихаючи густу тишу, що застигла в повітрі, мов передчуття великої бурі. Мої руки звично, але з особливою увагою перебирають особисті артефакти — рідкісні кристали, кожен із яких має свою унікальну частоту: щити захисту, вузли переносу, камені витримки, кристали для приглушення чужих думок. І серед них — найцінніший, із фрагментом тимчасового завмирання. Я обережно кладу їх у невидимий мішечок, прихований у внутрішній кишені мого плаща. Лише мій дотик і особлива магічна змова можуть відкрити його.

Я знаю: сьогодні я назавжди розірву кайдани, що роками душили мою волю.

Завершивши збори, я востаннє активую свій робочий годинник Вартового. Цей артефакт, що став моїм клеймом, зараз послужить мені як інструмент. З м’яким тріском тканини реальності я зникаю з власного дому, аби за частку секунди матеріалізуватися перед величним і похмурим фасадом Головної Будівлі Верховних Магів.

7:45. Будівля Верховних Магів.

Мене вже чекають. У густій тіні центрального входу нерухомо стоїть чоловік у темному каптані. Його обличчя назавжди сховане в глибині каптура, і я не маю жодних сумнівів — предо мною вірний слуга Верховних. Він не промовляє ані слова, лише холодним, скупим жестом запрошує слідувати за ним у глибини цитаделі.

Ми мовчки минаємо нескінченні анфілади арок, круті гвинтові сходи та зали, стіни яких пам’ятають тисячі років тиранії. Нарешті — зупинка. Важкі дубові двері, вкриті мереживом сяючих рун влади, розчиняються перед нами без жодного звуку. За ними — святилище Системи, Зала Чотирьох.

Всередині панує морок. Чотири постаті в ідентичних темних каптанах возвишаються на піднятих тронах. Їхніх облич не існує для зовнішнього світу — лише тіні, в яких пульсує зловісне внутрішнє світло. Вони — не просто маги. Вони — живі стовпи Системи, що тримає цей світ у залізному кулаці.

Я входжу впевнено, мої кроки лунають твердо. Я починаю першим: — Мої вітання. Вартовий часу номер 645 до ваших послуг.

Я підношу два пальці правої руки до серця, потім до лоба та до самого неба. Це — стародавній жест «Трьох Шляхів», вищий знак поваги, яким маг вітає тих, кого визнає володарями. Вони синхронно відповідають зворотним рухом, що виглядає як формальне благословення.

— Ми вітаємо тебе, Вартовий 645, — голос одного з них вібрує в самому просторі. — Ми цінуємо твою бездоганну службу. Настав час, коли твоя відданість має допомогти нам у ці темні часи.

— Altioribus propositis servio… — відповідаю я машинально, наче закладена програма. «Я служу вищим цілям». Проте всередині мене звучить інший голос, сповнений крижаної іронії: «Я граю вашу роль. Я — ваша маріонетка. Але кожна секунда наближає момент, коли я переріжу нитки».

— Тепер твоя допомога потрібна нам тут, у серці нашої влади, — каже інший голос, тон якого не терпить заперечень. — Бути корисним — моє єдине призначення, — відгукуюсь я, ще щільніше натягуючи маску покірності. Насправді ж я рахую кожен удар серця, відчуваючи кожну зміну магічного фону в залі. Я чекаю на момент розрядки.

Вони перемовляються пошепки, їхні голоси звучать як шурхіт сухого листя. І нарешті виноситься вирок: — Ми вирішили повернути тобі твою повну силу. Використай її для вищих цілей Системи.

— Це велика честь для мене, — брешу я прямо в очі тіням, але мій голос непохитний. Їхня «честь» — це мій ключ від в'язниці.

Вони повільно піднімаються зі своїх тронів, оточуючи мене ідеальним колом. Їхні руки здіймаються до високої стелі, а голоси зливаються в єдину, потужну змову стародавньою мовою. Звук починає обтікати простір, наче в стінах зали розлютився буревій. Магічний вітер проходить крізь мою плоть. Сотні сліпучих блискавок пронизують моє тіло, первісна енергія входить у кістки, з диким хрускотом розриваючи всі накладені раніше обмеження.

Я не кричу від болю. Я не падаю на коліна, як вони очікували. Я стою.

Це — моя рідна сила, яка завжди була частиною моєї душі. Вони вкрали її колись, але не змогли знищити її суть. Зараз вона тече по моїх жилах, наче вогняна кров, повертаючись додому. Я знаю: будь-який інший маг просто перетворився б на попіл, не витримавши такого напруження. Але я — Архітектор сьомого рівня. Я гартував свій дух в астральних битвах, поки моє тіло возило пасажирів у таксі. Мої сім віддзеркалень стали моїм особистим легіоном, щодня зміцнюючи мою ментальну оболонку.

Верховні чекали побачити зламаного, скрученого на підлозі раба. Але я залишаюсь стояти непохитно. Я не корюся. Вперше за довгі роки я дивлюсь прямо на них і сміюся. Цей сміх — найсильніше закляття, яке я коли-небудь виголошував.

— Дякую, що повернули мені моє. І дякую, що назавжди звільнили мене від вашого рабства.

— Але як… Як він може пам’ятати?! — вигукує один із Верховних, і в його голосі вперше прорізується справжній, людський страх.

— А я не мав би, правда? — кажу я, спостерігаючи, як тіні на тронах починають тремтіти.

— Ви думали, що стерли все. Але любов сильніша за ваші потуги зруйнувати її. З поверненням сили повернулася і повнота мого «Я». Як вам такий поворот, шановне панство?

Я сміюся гучно, щиро, дико. Стіни великої зали вібрують від мого реготу, тріскаючись під тиском моєї нової енергії. І в ту ж мить я активую власну телепортацію. Моє тіло розчиняється в осліплюючому спалаху світла, і за мить я вже далеко від них.

Я опиняюся на зеленому острівці в іншому всесвіті — у маленькому вимірі, який я створив власноруч. Тут усе належить мені: ці скелі, ця соковита трава, це повітря, що пахне свободою, і навіть небо, що має дивовижний відтінок бірюзи. Тут стоїть моя скромна хатинка — мій справжній дім. Саме тут я тренувався, коли став Архітектором. Саме тут я став тим, ким я є насправді.