3. Один з робочих буднів..

Ранок. 8:45.

Місто прокидається під владою холодної сталі, бетону та дзеркального скла. Сонце повільно ковзає по нескінченних хмарочосах, віддзеркалюючись від них гострим, хірургічним блиском, що більше нагадує лезо витягнутого з піхов меча, ніж світло, що дарує життя. Люди масово виходять на вулиці, миттєво занурюючись у суєту буденного існування, де кожен рух підпорядкований невидимому ритму.

Усе навколо перетворюється на гігантський мурашник — тисячі постатей кудись поспішають, втискуються в тісні вагони громадського транспорту, безнадійно втуплюються в мерехтливі екрани своїх пристроїв. Вони не помічають найголовнішого: того, як саме життя, справжнє і нестримне, проходить крізь них, не залишаючи сліду. Миті, які існують тут і зараз, — унікальні, крихкі й невідворотні — більше ніколи не повторяться в історії цього всесвіту.

Місто, як і кожного ранку, пахне сумішшю вологого асфальту, вихлопних газів та застояного повітря мегаполіса. Я ненавиджу цей запах. Можливо, причина в тому, що моя пам’ять досі зберігає спогади про інше життя — поза межами цих кам’яних джунглів. Я виріс у маленькому поселенні, де не існувало заторів, світлового шуму чи нескінченної метушні. Там я проводив години біля кришталево чистого лісового струмка, вдихаючи справжнє повітря, настояне на хвої та вогкості землі. Я слухав голоси птахів і грівся під променями первісного, нефільтрованого сонця, яке ще не було затьмарене смогом цивілізації.

З цих роздумів мене різко вириває звуковий сигнал — перший виклик. На екрані, інтегрованому в панель мого автомобіля, з’являється адреса. Я приймаю замовлення, вмикаю передачу і рушаю, стаючи частиною цього великого сірого потоку.

Приїжджаю на місце. Пасажирка мовчки сідає на заднє сидіння. Надходить коротке повідомлення з кінцевою точкою маршруту. Мій аналізатор енергії, прихований на зап'ясті, рівно світиться зеленим — це звичайна людина, позбавлена магічних здібностей чи аномальних частот. Поїздка обіцяє бути спокійною, монотонною, безпечною.

Потім — нові виклики. Нові обличчя, що миготять у дзеркалі заднього виду. Різні погляди, прикуті до екранів телефонів. Люди, що так відчайдушно поспішають жити, але при цьому зовсім не існують у моменті «тут і зараз». Усі вони подібні у своїх механічних діях та зациклених думках.

Так минає перша половина дня — сірого, наче ранковий туман над промисловою зоною. Похмурого. Позбавленого подій та істинного сенсу. Гальма, газ, чергові повороти керма. У ці години я — просто рухома точка на карті Бюро, всього лише водій, чия присутність не викликає підозр.

Але я — не лише водій. І місто, десь у своїх глибинних структурах, добре про це знає.

16:00.

На службовий екран надходить повідомлення, яке не має нічого спільного з таксі. Це червоний код. Тривога. ВИКОРИСТАННЯ МАГІЇ. ПОРУШЕННЯ: ВТРУЧАННЯ В ЧАСОВИЙ ПРОСТОР. НЕСАНКЦІОНОВАНЕ ПЕРЕМІЩЕННЯ ТА НАНЕСЕННЯ МАГІЧНОЇ ШКОДИ ЛЮДИНІ. РІВЕНЬ ЗАГРОЗИ: ВИСОКИЙ. ІНСТРУКЦІЯ: ДІЯТИ НЕГАЙНО.

Координати вказують на старий район. Це місце, де офіційні карти закінчуються сірою порожнечею, а будинки виглядають як привиди минулої епохи. Там темрява приходить раніше за вечір, просочуючись крізь тріщини в стінах. Я не гаю жодної секунди.

Миттєво активую артефакти: стабілізатор енергополя починає низько вібрувати під сидінням, розгортається захист від просторових зрушень. Але головне — мій годинник. На вигляд це звичайний механічний пристрій у важкому корпусі, але всередині його циферблата зациклені складні контури часу, енергетично прив’язані безпосередньо до моєї суті.

Я торкаюся сенсора на внутрішній стороні металевого браслета. На панелі спалахує режим: «ПЕРЕМІЩЕННЯ: ПІДГОТОВКА» Захисне поле навколо автомобіля активується автоматично, створюючи навколо машини непроникну оболонку. У процесі втручання в часовий потік це обов’язково — найменший зсув просторових координат може коштувати мені життя або розірвати реальність навколо на шматки.

Я активую переміщення — і в ту ж мить зникаю з теперішнього разом із машиною, пронизуючи тканину просторово-часового континууму.

Старий район зустрічає мене мертвою тишею. Це не природна тиша сонного передмістя, а дивна, напружена німота, ніби саме місто затамувало подих у передчутті катастрофи. Я зупиняюся за кілька метрів від вказаної точки. Автомобіль миттєво переходить у режим прихованого спостереження. Сканери Бюро мовчать, але повітря навколо наелектризоване — воно тривожне, густе, наповнене залишками магічної енергії.

Я знімаю захисну рукавичку і знову торкаюся годинника, налаштовуючи його на точну хвилю: РЕЖИМ: ПЕРЕХІД ЦІЛЬ: -00:30:00 (тридцять хвилин у минуле) СТАБІЛІЗАЦІЯ — ОК. КОНТУР ГОТОВИЙ.

Запускаю процес. Спочатку настає абсолютна тиша. Весь навколишній простір завмирає, ніби реальність поставили на паузу. Потім світло навколо починає викривлятися, лінії будинків здригаються і пливуть. В повітрі різко пахне озоном, розрядами магії та розпеченим залізом.

Я повертаюсь у те саме місце, але на тридцять хвилин раніше. Тепер вулиця жива. Я бачу, як рухаються люди, як проїжджають інші авто. Але щось невидиме, важке нависає над цим місцем — наче сама реальність у цій точці ослабла, очікуючи на неминучий удар.

Я виходжу з машини. Режим спостерігача активний: зараз я непомітний і абсолютно беззвучний. Я — привид, невидимий для перехожих і навіть для більшості засобів магічного виявлення.

Фіксую координати цілі. Бачу трьох людей: двох чоловіків і жінку. Один із чоловіків — магічний порушник. Його аура викривлена, рухи мають дивну силу. Він починає діяти: буквально переносить жінку в інший часовий вимір, зухвало граючи з фундаментальними законами простору. Другому чоловіку він завдає нищівного енергетичного удару — той падає на холодний асфальт, миттєво втрачаючи свідомість.

Маг намагається втекти з місця злочину, готуючи власне переміщення. Я дію блискавично. Активую часову пастку і розгортаю магічну сітку. Світлові нитки артефакту сплітаються навколо порушника в щільний вузол, миттєво блокуючи його рухи та пригнічуючи будь-які спроби використати внутрішню енергію. Його магія гасне під моїм натиском.