2. Це був мій злочин.

6:45. Час для втечі.

Це не фізичний ривок крізь стіни, а вихід із внутрішньої в’язниці. Втеча з тієї болісної тиші, де моє «я» намагалися розчинити, але де я все ще вперто існую. Вони прагнули стерти мене з тканини реальності, залишивши світу лише порожню оболонку, позбавлену волі. Проте вони припустилися фатальної помилки, характерної для всіх тиранів: вони недооцінили силу того, хто втратив усе, крім пам'яті.

Тепер я — номер 645.

Колись у мене було ім’я, яке звучало з гордістю. Колись я мав мету, що запалювала серце. Тепер же я — лише холодний цифровий індекс, безликий вартовий часу, гвинтик у глобальній машині, що прагне контролювати кожен людський порух, кожен вдих і навіть найпотаємнішу думку. Система хотіла зламати мене, перетворити на слухняну маріонетку в руках «Верховних». Але чи можна знищити того, хто відмовився забувати?

Вони застосували свої найтехнологічніші методи, щоб випалити мою пам’ять. Але десь у їхніх розрахунках стався збій. Я пам’ятаю все. Пам’ять — це не просто архів подій, це фундамент моєї суті. Можна відібрати ім’я, але неможливо забрати душу. Вони заблокували мої магічні канали, бо відчували загрозу — первісну силу, якою не здатні керувати.

Я досі бачу це перед очима, ніби це сталося хвилину тому.

Ці самопроголошені «Верховні» — нібито хранителі порядку та вищі судді, що розпоряджаються життями. Але хто має право судити самих суддів? Хіба може бути порядок справедливим, якщо його ціна — тотальне випалення всього людського?

Я втрутився. Моя байдужість померла першою.

Вони пафосно маніпулюють законами рівноваги, але жоден істинний закон Всесвіту не вимагає від нас ставати бездушними катами. Я врятував її — матір. Вона була далекою від магії, від інтриг Бюро, від великої гри. Вона була моїм останнім якорем у цьому світі. Я не міг дозволити холодній сталі їхнього «порядку» обірвати її життя, навіть якщо ціною порятунку став крах мого власного майбутнього.

У видінні я побачив її смерть: холодну, математично точну, невідворотну. І тоді я зробив вибір, що став моїм особистим пеклом і водночас єдиним порятунком. Я сховав її в іншій площині буття, власноруч стер її спогади про себе та змінив її енергетичну сигнатуру. Тепер вона не знає, хто я. Вона забула моє обличчя, щоб просто жити у безпеці своєї нової, тихої реальності.

Вони не знайшли її. Але вони прийшли за мною.

Мій злочин — не заколот чи вбивство. Мій злочин — це здатність любити.

Вони забрали моє ім’я і, як їм здавалося, моє минуле. Заблокували силу, залишивши рівно стільки, щоб я міг ефективно служити їхнім цілям. Але я залишився собою — тінню, яка краще за будь-кого знає ціну світла.

Вночі я не знаю спокою. Коли місто засинає, я виходжу в астрал. Блукаючи між виворотами світів, я збираю себе по шматочках, по крихтах відновлюючи те, що було викрадено. Кожна така ніч — це запекла битва з темрявою системи, яка намагається поглинути мої останні спогади.

Хто я в цій грі? Невідомий для світу, але нарешті цілісний для самого себе. Чи вистачить моїх скляних сил, щоб протистояти не лише Бюро, а й тій первісній темряві, що просочується крізь тріщини їхнього «ідеального порядку»? Це не просто війна за владу. Це спроба не розчинитися в порожнечі.

Я — тінь, що повертає своє світло. Кожна секунда наближає мене до істини. Але зараз — час одягнути маску. Для них я — лише слухняний інструмент. Поки що.

6:55.

Я стою перед дзеркалом у формі Вартового Часу. Службовий годинник на зап'ясті — це мій повідець: пристрій для телепортації, моніторингу та зв’язку. Вони бачать кожен мій крок на карті. Але вони не здогадуються про головне: я навчився переміщуватися між точками простору самостійно, спираючись на власну магію, а не на їхні технологічні милиці. Це навичка вільного мага, а не раба системи.

7:00.

Бюро. Місце моєї служби, а фактично — в’язниця з відкритими дверима. Щоранку ми проходимо принизливу процедуру: сканування життєвих показників, перевірка психоемоційної стабільності, вимірювання енергетичного фону. Система допускає до роботи лише тих, хто виглядає достатньо «мертвим» всередині.

Ми — номери. Ми всюди. Один патрулює вулиці як звичайний перехожий, інший крутить педалі велосипеда, хтось розвозить їжу або перевіряє квитки в метро. Ми — невидимі нитки в тканині міста. Прикриття — це наша броня.

Сьогодні моє завдання формує Ріді. Цей штучний інтелект — серце Бюро. Маги, що присягнули системі, обожнюють поєднувати стародавні закляття з кремнієвими чіпами. Я ж ненавиджу це поєднання. Технології зробили з магії конвеєр, перетворивши вільних творців на операторів обладнання.

Але я обираю волю. Справжню, некеровану волю.

Сьогодні моя роль — таксист. Мені видають стандартний комплект: автомобіль, цивільний одяг та кейс зі спорядженням. Я звично розподіляю артефакти, ховаючи їх так, щоб вони стали продовженням мого тіла:

— Магічна сітка з ланцюгами: лежить у дверцятах машини. Вона здатна миттєво знерухомити будь-яке джерело нестабільної енергії.

— Захисні кристали: вшиті в комір куртки. Мій щит проти ментальних атак та випадкових заклять.

— Кристали часу: п’ять хвилин, які можна відмотати назад або прискорити. Мій єдиний шанс на помилку.

— Інкапсульований зчитувач: прилад, що вловлює коливання чужої сили раніше, ніж їх помітить око.

— Зчитувач думок: компактна лінза для сканування намірів тих, хто сідає на заднє сидіння.

— Блокатор слідів: пристрій, що робить мою власну ауру сірою та непомітною для інших Вартових.

— Три енергетичні настоянки: паливо для мого виснаженого тіла.

— Настоянка правди та Настоянка-заглушка: засоби для розв'язання язиків або вимкнення чужих чуттів.

— Палізатор: браслет, що замикається на зап'ясті ворога, перетворюючи його на нерухому статую.

Я готовий до гри. Робочий день починається, і двигун автомобіля відгукується тихим гулом, ховаючи під капотом не лише конічні сили, а й мою таємну лють.