Розділ IV — Тіні і спогади

“Люди звикають”

Люди звикають до всього поволі: до сонця і тіні, до радості, болю.

До ранку, що будить, до ночі, що спить, до того, як серце у грудях щемить.

Звикають до слова, що ранить вщент, до тиші, що важким тягарем лягла.

До браку уваги, до погляду в спину, до того, що щастя минає хвилину.

Звикають до звуків сирен на світанку, до спокою, що обривається вранці.

До втрат і розлук, до холодних обіймів, до днів, що проходять без жодних надій.

Але є в звиканні і сила своя

в ній стійкість, що дух переможе буття.

Бо звикнувши, можна навчитись цінувати те світло, що здатне крізь морок світити.

І навіть крізь звички, що сіли на вії, живе незгасима, тендітна надія.

Бо люди звикають, але не здаються, і крізь те звикання до світла прямують.

“Це не та людина”

Це не та людина, що снилась у полум’ї ночі,
Де мрії згорали, як віск на вогні,
Що шепоти втрат, розірвані й кволі,
Тонули у криках й застигли в мені.

Це не та людина, що тінню безликою
Вганяла холодний свій погляд у рани,
Що зрубувала віру ударами дикими,
Лишаючи попіл у словах незнаних.

Це не та людина, що в пастці тривоги
Тримала мовчання за мотузки снів,
Що плутала душу в облудних дорогах,
Розчавлюючи крихти зламаних слів.

Це не та людина. Це лише уламки,
Що вчили мене оживати з нуля.
І, може, й на краще, що рвалися рамки,
Що я віднайшла справжнє власне ім’я.

Я більше не та, хто чекала у вірші,
Тепер я вільна від болю й від тьми.
Це був лише попіл, а я — нескінченність,
Що світлом своїм розганяє світи.

“У зради немає строку давності”

У зради немає строку давності,
Вона приходить без попередження,
Без слідів на дверях, без кроків в темряві,
Та залишає в серці глибокі тріщини.

Не питає дозволу на вхід,
Проникає у душу мов туман,
Спочатку майже непомітно,
Але згодом з'їдає все до дна.

Вони йдуть, залишаючи порожнечу,
Впевнені, що час усе загоїть,
Але не знають, що біль — не старіє,
Він лише ховається глибше, мов скелет у шафі.

Час не лікує, він тільки мовчить,
І навіть коли тебе вже не болить,
Ти відчуваєш її присутність поруч,
Як холодний вітер, що не хоче відпустити.

Зрада, мов тінь, що не відступає,
І хочеш ти чи ні, вона залишиться з тобою.
Вона не має строку давності —
Вона зростає всередині, мов новий біль.