Дзеркало пам'яті

Після медитації Лана відчула, як у її свідомості відкрились нові двері — не у майбутнє, а в минуле. Проте не її власне минуле, а цього світу. Те, що колись було приховане, почало оживати всередині неї, мов шепіт тисячі голосів, мов спогади самої планети.

Вона бачила великі зали, заповнені істотами світла, які вільно творили й ділились енергією. Бачила, як між ними народжувалась недовіра — ледь відчутна тріщина, яка поступово ставала прірвою. Хтось вирішив, що знає краще. Хтось — що сила має належати лише обраним. І ця думка, як насіння, впала в ґрунт і проросла.

Лана стояла в центрі цих подій — не як сторонній глядач, а як учасник. Вона зрозуміла: це не просто історія. Це її душа вже колись була тут. Можливо, в іншому тілі. Можливо, в іншій формі. Але вона була частиною світу, який зруйнувався.

— Якщо ми хочемо відновити гармонію, — сказала вона вголос, — маємо змінити не наслідки, а витоки.

І світ відгукнувся. Перед нею з’явилося Перше Дзеркало — прозора завіса, що вивела її до першого моменту втрати. Дівчина — схожа на неї — стояла під дощем, чекаючи. Вона тримала в собі любов, яку боялась показати. Її очікування ніхто не помітив. Її мовчання ніхто не розгадав.

— Це була я, — прошепотіла Лана.

Вона простягла руку — і увійшла в спогад.

На цей раз вона не чекала. Вона підійшла, подивилась в очі людині, яка була поруч, і сказала: "Я тебе люблю". Без вимоги відповіді, без страху.

І світ змінився.

Спогад розтанув, лишивши по собі тепло.

— Це був лише перший, — промовив голос у її серці. — Щоб змінити світ, потрібно звільнити кожну краплю нерозділеної любові. Повернути її до джерела. Дозволити їй стати світлом.

Лана кивнула. Вона готова пройти крізь усі дзеркала. Усі спогади. І перетворити біль на зцілення. Історію — на надію.