Стихія землі

Четверта печера була не схожа на всі попередні. Тут не було блиску кристалів, не відчувалося ні спеки, ні холоду — лише тиха, глуха глибина, просякнута спокоєм. Здавалося, сама земля спала тут тисячолітнім сном. Печера радше нагадувала величезну землянку, вириту у надрах гори.

Центральне підвищення було схоже на кам’яний горб, що виріс з самої печери, природно й органічно, ніби його ніхто не створював, а він просто існував.

Дамір стояв пліч-о-пліч з Ланою. Його погляд був пильним, хвіст напружений, крила трохи розгорнуті — він був готовий прикрити її у будь-який момент. Ця захищеність додала Лані впевненості, і вона рішуче підійшла до центра.

Вона опустила долоні на поверхню каменю, заплющила очі й закликала силу землі. Тяжку, стійку, глибоку. Вона згадала все, що тримало її на цьому шляху — пам'ять, рід, ціль, і любов, яка проростає навіть крізь каміння.

Стихія відгукнулася миттєво.

Печера здригнулась. Із тріщин у підлозі почали повільно виростати пагорби — наче сама земля пробуджувалась, ворушилась, оживала. Вони здіймались з глухим гулом, рухаючи повітря, просочене пилом. Камені обертались, шурхотіли, збирались у фігури, а потім знову розсипались.

— Виходимо! — знову першим вигукнув старійшина, і всі негайно рушили до виходу, залишаючи печеру у стані живого дихання землі.
---

Вони повернулись до головної зали, до бурштинового моноліту, що й досі висів у повітрі. Всі стихії були пробуджені. Чотири кольорові лінії, що розходились від моноліту, світились тепер яскраво і рівно, кожна у своєму кольорі: червона, блакитна, біла та зелена.

Лана зупинилась біля центра зали. Усі затамували подих. Настав момент очікування. Момент, коли доля світу знову могла зрушити з місця.

Моноліт тихо загув...