Подих вітру

Третя печера зустріла їх незвично — не тишею, не спокоєм, а шепотом. Він лунав з усіх боків, торкався шкіри, прошепочував щось невловиме у вуха. Повітря тут було щільним, здавалося, його можна було торкнутись, як щільної тканини. Печера виблискувала білизною — прозорі кристали повітря нагадували закам’янілі хмари, що зависли у просторі.

Лана наблизилась до кам’яного вівтаря в центрі печери. Вона зупинилась, заплющила очі, зосередилась на відчутті легкості, швидкості, нестримного пориву. В її тілі прокинулась стихія повітря — стрімка, невидима, вільна. Лана спрямувала її у камінь.

Раптово — вибух вітру. Здавалося, печера здригнулась.

Потужний порив здійняв клуби пилу, дрібне каміння, кристали — усе закрутилось у хаотичному танці. Величезна повітряна хвиля ринула з епіцентру, і всі, хто був у печері, ледь встояли на ногах. Камінь світився блакитно-білим сяйвом, а над ним, мов око бурі, закружляв смерч.

Дамір миттєво розгорнув крило і прикрив Лану, мов живий щит. Його шия теж обвилась навколо неї, утворивши захисний кокон. Лана втиснулась у його тіло, відчуваючи безпеку в самій серцевині хаосу. Санні щезла у своєму кулоні, тільки виблискуючи блідим світлом, наче крихітна зірка.

Молоді гноми з усіх сил утримували старця, щоби той не полетів у повітря. Навіть зброя у їхніх руках піднімалась сама собою, невидимі потоки тягнули все до центру смерчу.

— Виходимо! — закричав старійшина, ледве перекриваючи ревіння стихії.

Всі зібрали залишки сил, щоби прорватись до виходу. Камені з підлоги підстрибували, ніби їх нестримно тягнуло до неба, і сам вітер, мов жива істота, намагався знову замкнути їх у серці печери.

Але вони встигли. Вже за її межами, захекавшись і притискаючи одне одного до скелі, вони дивились назад, де легкий смерч ще крутився всередині зали, немов танцюючи переможний танець.

— Три печери... залишилась одна, — промовила Лана, ще оговтуючись.

Їх чекала остання — земля. Глибока, давня, тиха й могутня.