Шепіт води

Шлях до наступної печери був коротшим. Вони йшли вузькими переходами, витесаними у товщі скель, поки перед ними не відкрилась ще одна зала — печера стихії води.

Ледь ступивши всередину, Лана відчула зміну: прохолода огорнула тіло, повітря стало вологим, як після дощу, і тихий плескіт води лунав десь далеко, невидимий, але чіткий. Уся печера була вкрита кристалами ніжного блакитного кольору, що світились наче відбиття місячного світла на хвилях.

Посередині, так само як і в першій печері, стояв кам’яний вівтар, що нагадував спокійне озеро, застигле у часі.

Лана підійшла до центру, зупинилась і зосередилась. Цього разу всередині нею збурилась не пристрасть, а спокій, глибина, м’якість. Вона заплющила очі й уявила розлиту воду, дощ, ріку, море… Вода з’явилась у її долонях, текла між пальцями, не розливаючись, а танцюючи у повітрі.

Кристали навколо відповіли — спочатку слабким блиском, а потім потужним сяйвом. Вони спалахнули, немов кожен з них зберігав у собі краплину найчистішої води. Печера наповнилась свіжістю, здавалося, що сам повітряний потік змінюється, дихає з нею в унісон.

Дамір тихо муркнув і притулився ближче до підлоги — вода для нього була незвичною, але не ворожою.

Старець кивнув, задоволений. Навіть гноми зупинились у німому захопленні — це місце, як і попереднє, ніби прокидалось разом з Ланою.

— Наступна — повітря, — промовила вона тихо, вже знаючи, що її чекає.

І вони вирушили далі, залишивши за собою печеру, що ще довго відлунювала ніжним звуком води серед каменю.