Подих вогню

Лана стояла посеред рубінової печери, де кожен кристал здавалося зберігав відлуння вогняного серця землі. Повітря було сухим, насиченим теплом і тишею очікування. Всі мовчки спостерігали, як вона ступила до кам'яного вівтаря — плаского столу, що виблискував, наче відполірований обсидіан. Саме тут мала прокинутись сила.

Вона зосередилась, вдихнула повільно і глибоко, закликаючи вогонь у собі. Цього разу він відповів охоче — ніби печера сама пробуджувала його. В повітрі спалахнули іскри, її долоні почали світитись теплим червонуватим світлом. Під ногами ледь вловимо задрижала земля.

Першими засяяли найближчі рубіни — їхнє світло було не яскравим, а наче внутрішнім, пульсуючим, живим. Потім світло почало розповсюджуватись по стінах, по стелі, далі і далі, поки вся печера не засвітилась глибоким, насиченим червоним сяйвом. Здавалося, вона ожила — почала дихати, рухатись, мов велетенський живий організм.

Гноми стояли вражені. Вони ніколи не бачили нічого подібного. Один з них, наймолодший, не витримав і прошепотів:

— Вона... Вона сама вогонь...

Лана відчула, як печера почала відгукуватись у ній. В голові виникли образи — хвилі вогню, що огортали темряву, перетворювали її на життя. Вона побачила стародавні символи, побачила древніх духів вогню — і відчула, що це лише початок.

Старець підійшов до неї ззаду і тихо мовив:

— Твоя сила пробуджує не лише печери, вона пробуджує саму землю. Наступна — вода.

Лана злегка посміхнулась і кивнула. Їхня подорож лише набирала обертів.