Серце, що завмерло

Плита під ногами зникла — цього не можна було не помітити. Камінь, пісок, шар за шаром розчинились у повітрі, оголивши темну безодню внизу. Але попри очікуване падіння, ніхто не впав. Вони… залишилися стояти. Просто так, ні на чому.

— Це як? — тільки й змогла вимовити Лана, обертаючись до інших.

Відповіді не послідувало. Навіть Дамір не ділився образами. Старець напружено дивився вниз, де бурштиновий моноліт відкрив своє продовження — витягнута кристалічна структура пульсувала, немов затамувавши подих. Вона теж висіла у повітрі — без жодної підтримки.

У повітрі витало щось давнє, первинне — відчуття, що межує між сном і реальністю. Тишу порушив старійшина гномів:

— Маю вас розчарувати… Те, що ви вважали пророцтвом — не воно. Це ключ. Інструкція, якщо хочете, для розкриття… — він зробив паузу. — Серця нашої планети.

Усі повернулися до нього. Навіть Лана, якій не подобалося слово «розчарувати», завмерла в очікуванні пояснень.

— Ми знали легенду про камінь. Але ніхто не вірив, що його ще можна побачити. Це — центр балансу, джерело енергії, яка живила світ. І, здається, щось сталось… Він завмер. А разом з ним — почало в’янути життя.

— Ви хочете сказати, — повільно мовила Лана, — що планета… припинила дихати?

— Можливо, — кивнув старець. — Можливо, тоді й почали зникати рослини, тварини, люди. Його пульсація — це як биття серця світу. І зараз воно спить.

— Але чому ми не впали? — прошепотала Санні, озираючись навколо.

— Якщо це справді серце планети… — задумливо промовив старець, — тоді ми стоїмо не у повітрі, а в межах його дії. Можливо, він утворює сферу, де гравітація не діє звично.

Лана підійшла ближче до краю. Повітря біля моноліту пульсувало ледь вловимо, наче кличучи до себе.

— Якщо це ключ… — промовила вона, вдивляючись у знаки, — то мають бути й двері.

Старійшина повільно кивнув:

— Можливо, є ще одна частина. Інший символ або ритуал, що пробудить серце. Треба шукати знання, історії, що залишилися... можливо, в інших печерах чи навіть серед забутих народів.

— І якщо ми не знайдемо? — тихо запитала Санні.

Ніхто не відповів. Але тиша була вже не гнітюча — вона була наповнена рішенням.