Віра у себе

— Ви не повірите… — Лана стояла в центрі башти, трохи розпатлана після ранкового пробудження, босоніж і з очима, які світилися азартом. — Я відчула землю. Я її відкрила.

Санні завмерла у повітрі, зависнувши між крильцями.

— Як це? — прошепотіла вона. — Ти… впевнена?

Лана не відповіла одразу. Вона просто опустила руку до землі — і з-під її пальців пробились тонкі паростки м’якої трави, розриваючи сухий пил.

Дамір схилив голову, очі дракона блищали, відображаючи зелень, що щойно проросла.

— Четверта стихія, — сказав він у голові Лани. — Це… ти це зробила.

Навіть Санні нічого не сказала. Вона просто сіла на плече Лани і ніжно торкнулась її щоки своїм крильцем.

А старець… не був здивований. Він лише тихо усміхнувся.

— Я чекав, коли ти повіриш. Не відкриєш. Не зламаєш. Саме — повіриш. Віра у себе — ось, що будить останню силу. Земля завжди чекає терпляче. Вона знає, коли твій час.

— Але... — Лана зупинилась. — Мені наснився сон. Там було божество. Воно не говорило — передавало образи, як Дамір. Наче дракон, наче лисиця. І я… відчула, що важлива. Що на мене чекають. Що я — потрібна цьому світу.

Старець застиг. Його очі заграли незвичним блиском.

— Божество? У сні? — він почав нервово погладжувати підборіддя. — Такого… Такого не було вже дуже давно. Якщо взагалі було. — Його голос став тихим. — Навіть за часів великого розколу світу боги не зверталися до смертних безпосередньо.

І, не зволікаючи, він пішов до бібліотеки.

Години він копирсався у старих згортках, відчищав від пилу книги, розгортав пергаменти, які не бачили світла сторіччями. І саме у цій тиші, серед вицвілих аркушів, він знайшов її.

Книгу, що містила текст Пророцтва, яке не раз з'являлось Даміру у снах, у вигляді розмитих видінь, уривчастих образів.

— Ось воно, — прошепотів старець, торкаючись рукою сторінки, що злегка світилась. — Я знайшов його.