Субота, 17 серпня 1968 року

У суботу Грета вирішила дозволити собі поспати довше, ніж зазвичай. Її тіло, виснажене напруженими днями, вперше за довгий час розслабилося на м'яких простирадлах. Вона прокинулася о шостій ранку, як завжди, але цього разу не квапилася вставати. Рука майже механічно потягнулася до маленького транзистора біля узголів’я, і знайомий рух навіяв їй відчуття спокою.

Натиснувши кнопку, вона повернулася на бік, заплющила очі й прислухалася. Голос диктора, що повідомляв ранкові новини, змішувався зі шурхотом радіохвиль і поступово розчинявся в її свідомості. Слова губилися, змішуючись із потоками її сновидінь. Фрази диктора ставали уривками химерних образів, що плавно змінювали одна одну. Вона чула щось про політику, економіку, а потім, ніби крізь туман, голос розповідав їй про якісь далекі країни. Це було схоже на гойдалки між реальністю й маренням — те, що вона любила найбільше.

Радіо, як завжди, дарувало їй відчуття зв’язку зі світом, не порушуючи спокою. Грета навіть не розрізняла, чи це новини, чи шлягери, які звучали після кожного випуску. Одне перетікало в інше, і вона знову провалювалася у сон, дозволяючи ранковому світлу, що пробивалося крізь штори, ковзати по її обличчю.

Ця мить, коли пробудження переплітається зі сном, була для неї особливою. Ніби сама природа дарувала їй кілька хвилин справжнього відпочинку перед тим, як світ із його тривогами та справами знову втягне її у свій вихор.

Поснідавши, Грета вийшла з дому й попрямувала до найближчої трамвайної зупинки. Вузькі вулички центру Праги ще дрімали в ранковій тиші, але окремі перехожі вже наповнювали їх життям.

На розі, неподалік від трамвайної зупинки, вона помітила молоду жінку. Та поверталася з магазину, тримаючи в руках невеликий паперовий пакет із маслом і хлібом. На повідку поруч із нею гордо ступав невеликий песик, який ніс у пащі круасан. Його горда постава і блискучі очі викликали у Грети мимовільну усмішку.

Жінка рухалася легко, її постава була прямою, хода впевненою, а кожен її рух видавав природну грацію. Темне волосся спадало на плечі, контрастуючи з білим светром, що підкреслював витончені лінії її фігури. Грета відчула, як її погляд мимоволі затримався на цій незнайомці. Її обличчя випромінювало свіжість і легку безтурботність, а в очах було щось, що притягувало й не відпускало.

Грета ледь помітно кивнула, коли жінка зупинилася біля входу до сусіднього будинку. Їхні погляди на мить зустрілися, і на губах незнайомки промайнула коротка, але тепла усмішка. Песик, ніби розуміючи, що він привернув увагу, махнув хвостом і ще дужче вчепився в круасан.

Коли жінка зайшла у під’їзд, Грета обернулася до зупинки. Трамвай, дзенькаючи, під’їхав, і вона зайшла всередину, намагаючись злитися з іншими пасажирами. Але образ тієї жінки ще довго залишався перед її очима.Потім вона пересіла на автобус і нарешті, після довгої поїздки, зійшла біля Бохніце. Сірі мури психіатричної лікарні нависали на обрії, а кладовище зустрічало її моторошною, заціпенілою тишею.

Зазвичай цвинтарі в Чехії нагадували сади. Могили, вкриті травою й обсипані яскравими квітами, скромні пам'ятники губилися в зелені листя. Увечері цвинтарі оживали у світлі безлічі свічок, створюючи відчуття, ніби мертві зібралися на безмовний бал. Але Бохніцьке кладовище було зовсім іншим.

Грета пройшла крізь важкі, поїдені іржею ворота. Вони заскрипіли, ніби протестуючи проти її вторгнення в забуте царство мертвих. Повітря було сирим, просякнутим запахом землі, гнилих листків і старих каменів. Усе навколо ніби дихало забуттям і занедбаністю, наче це місце давно втратило свою зв’язок зі світом живих.

Вузька доріжка між могилами вела вглиб кладовища, де тіні дерев перепліталися в дивні візерунки, створюючи відчуття, що вона йде крізь живий, дихаючий тунель. Хрести й надгробки стояли перекошеними, немов від утоми чи відчаю, а їхні написи стерлися під вагою часу. Деякі плити були розбиті, а з-під них виднілися чорні провали, що нагадували роззявлені пащі.

Замість звичних доглянутих газонів і квітників тут панувало запустіння. Обвітрені вінки валялися на землі, потьмянілі свічки давно згасли, залишивши після себе лише сліди воску. Плакучі верби, що росли вздовж доріжок, опускали свої довгі гілки, ніби намагалися приховати від світу те, що лежало під ними. Вітер шелестів листям, нашіптуючи таємниці минулого, і цей шепіт час від часу переривався криком воронів, які зловісно кружляли над кладовищем.

Грета відчула, як холод пробирається під плащ. Це місце здавалося похмурим і ворожим, зовсім не схожим на ті цвинтарі, які вона звикла відвідувати. Тут не було ані краси, ані спокою — лише тягар занедбаності й гнітюча тиша, що ховала в собі непроговорені таємниці.

Кожен її крок лунав глухим відлунням у порожнечі. Віддалені силуети будівель психіатричної лікарні нависали над кладовищем, мов велетенські мовчазні судді. Темні вікна зяяли порожніми очницями, а холодні стіни здавалися безмовними свідками страждань тих, кого тут навічно приховала історія.

Грета йшла далі, не відводячи погляду від вузької доріжки, що вела в глибину кладовища. Нарешті вона помітила невисоку постать у зношеному плащі біля одного з напівзруйнованих склепів. Франтішек Лабуда стояв нерухомо, згорблений, ніби сам став частиною цього похмурого місця. Його обличчя ховалося у тіні капелюха, а постава говорила про тягар років і мовчазну приреченість.

Грета підійшла ближче, і коли Франтішек підняв голову, їхні погляди зустрілися. В його очах відбилася вся тиша й скорбота цього забутого царства, ніби він тримав у собі секрети, які тільки чекали, щоб їх віддали світу.

— Ви шукаєте відповіді, — прошепотів він хрипким голосом. — Тут їх багато, але всі вони коштують дорого.

Його слова розчинилися в повітрі, і навіть вітер, здається, завмер, даючи їм простір для цієї моторошної зустрічі.

Франтішек сидів на лавці, його плечі трохи зсутулилися, а очі дивилися кудись повз Грету, у сірий туман кладовища. Він повільно витер руки хустинкою й заговорив глухим, стомленим голосом: