П’ятниця, 16 серпня 1968 року

Вранці, виходячи з квартири, Грета застала на сходах сусідку — пані Марію. Жінка, приблизно п’ятдесяти двох років, мала коротко підстрижене каштанове волосся, яке вже починало сивіти, і ясні сірі очі, що здавалися здатними прочитати чужі думки. Її обличчя було добрим, але водночас проникливим, і ця риса завжди викликала у Грети повагу. Пані Марія була самотньою, але ніколи не виглядала пригніченою: її постать випромінювала внутрішню силу та спокій.
— Добридень, пані Маріє, — привіталась Грета, усміхнувшись, хоча в її голосі відчувалася певна квапливість.
— Доброго ранку, Грето, — відповіла сусідка, тримаючи в руках порожнє відро для вугілля. Її погляд зупинився на молодій жінці, ніби шукаючи щось невидиме.
Вони обмінялися кількома словами про погоду, і, здавалося, розмова вже добігала кінця, але пані Марія несподівано зупинилася, немов зважуючи, чи варто говорити далі. Врешті вона заговорила, тихіше, але з серйозністю:
— Грето, я чула щось тривожне, — сказала пані Марія, дивлячись на неї з ледь помітною ноткою тривоги в очах. — Люди говорять, що в місті лютує якийсь звір. Щоночі хтось зникає. Кажуть, це здебільшого комуністи. Іноді знаходять лише калюжі крові. Але це все чутки... достеменно ніхто нічого не знає.
Грета відчула, як холод пройшовся по її спині. Але разом із цим відчуттям прийшло й інше — приховане задоволення. Їй не було шкода тих, кого вбив звір чи якась інша істота. Грета знала, ким були ці люди, і хоча вголос цього не сказала б, вона навіть трохи зловтішалася з того, що сталося.
— Хто зник цього разу? — запитала вона, намагаючись зберігати спокій.
— Кажуть, цієї ночі зник один із співробітників держбезпеки. Кажуть, він був катом, що замордував безліч людей. Жахливі часи, — пані Марія похитала головою. — Я боюся, що це може бути лише початком.
— Дякую, пані Маріє, — тихо промовила Грета, намагаючись стримати хвилювання.
— Бережи себе, дитино, — сказала сусідка, торкнувшись Гретиної руки.
Грета, подякувавши ще раз, поспішила на вулицю. Її кроки були впевненими, але всередині все стискалося від напруги. Тягар невідомості став дедалі важчим, і тепер вона вже не могла позбутися відчуття, що ситуація розвивається зовсім не в її користь.
Тепер вона вже майже не сумнівалася — ці люди шукали не тільки рукопис.

Коли Грета прийшла до музею, там уже вирувало жваве обговорення. Колеги зібралися в читальні й палко дискутували про останню публікацію у тижневику Спілки чеських письменників. Видання, яке завоювало помітну незалежність навіть у межах режиму, не боялося зачіпати гострі теми, на які інші газети воліли мовчати.

— Вони знали чи не знали, що чинять злочини? — голосно запитав один із науковців, перебиваючи колегу.

Мова йшла про статтю, присвячену судовим вбивствам у політичних процесах початку комуністичного правління. Її тон і прямолінійність не залишали байдужими навіть тих, хто зазвичай уникав політичних дискусій. Грета зупинилася на порозі читальні, ненав’язливо спостерігаючи за розмовою, але не збиралася приєднуватися. Вона давно вирішила триматися осторонь таких обговорень, надто після того, що сталося з її батьком і дядьком. Політика була для неї територією, яка ховала занадто багато болю і ризиків.

— А ви читали "Дві тисячі слів"? — кинула молода жінка, звертаючись до колег. — І ви підписали маніфест?

Згадка про "Дві тисячі слів" викликала загальне пожвавлення. Це був знаменитий маніфест, опублікований навесні 1968 року, що закликав до радикальної демократизації режиму. Його підписали тисячі інтелектуалів, простих робітників і студентів. Підписати чи не підписати — це питання стало своєрідним моральним тестом для кожного.

Грета раптом пригадала недавню публікацію цього ж тижневика, яка зачіпала її особисто. Там йшлося про репресії проти католицьких священників, і серед згаданих імен було ім’я її дядька — отця Йозефа Новака. Прочитане глибоко вразило її, і тоді вона наважилася написати запит до військової прокуратури. Вона сподівалася отримати хоч якусь інформацію про долю дядька, з яким її пов’язували теплі спогади.

Вирвавшись із роздумів, Грета пішла до свого робочого місця, але розмова, яку вона щойно почула, не залишала її байдужою. Ці питання — про злочини, відповідальність, вибір — були для неї болючими й важливими, адже їхні відголоски тягнулися й до її власного життя.

Після роботи Грета одразу вирушила до Костела Матері Божої Сніжної. Західне сонце кидало довгі тіні на бруківку, коли Грета швидко перетнула подвір’я й увійшла до храму. Тиша й прохолода церкви огорнули її, ніби приховуючи від зовнішнього світу.

Вона підійшла до кабінки для сповіді й, затамувавши подих, зайшла всередину. Схилившись на коліна, Грета перехрестилася.

— Благословіть мене, отче, бо я згрішила, — прошепотіла вона, як належить на початку сповіді.

З іншого боку кабінки пролунав спокійний голос священика:

— Дочка моя, іноді навіть світло потребує тіні.

Грета на мить затримала подих. Вона нахилилася ближче до решітки й тихо, але чітко переказала зміст записки, яку вивчила напам’ять:

— Тіні зі сходу піднялися й рушили крізь завісу ночі. Вони прийдуть із плоттю заліза й вогню, коли дзвони Пія Х замовкнуть у мить найдовшого мороку. Будьте на варті, коли світло почне тьмяніти, а небеса розколються на частини. Вершники без облич, загорнуті в прапори облуди, принесуть холод і забуття. Ворота ось-ось задрижать під їхнім тягарем, і міста, що сплять, прокинуться у страху. Сторожі мають бути напоготові, щоб зустріти світанок і не впасти під його кривавим подихом.

Священник слухав уважно, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він тихо відповів:

— Дякую тобі. Ти добре виконала свій обов’язок.

Він просунув їй через решітку невеликий складений аркуш паперу.

— Ти знаєш, що з цим робити.

Грета кивнула, хоч він і не міг бачити цього.

— Вас будуть чекати завтра, як завжди, на вулиці Ve Smečkách, — тихо мовив священник, і, ніби відчитуючи молитву, додав: — О десятій вечора. Там, де світло тоне у гріху.
— Пароль: «Ліліт». Відгук: «Асмодей».