Щоденник Домініка (друга частина)

17-го дня грудня в році Господньому 1634-му, III неділя Адвенту

Лише тепер, трохи оговтавшись від катувань, маю сили взяти перо й описати події, що й досі здаються мені далекими від людського розуміння.

Дня 13 грудня місяця, року Господнього 1634, вночі місто огорнув жах. З темного лісу прийшли вони — вовки. Їх очолювала велична вовчиця, чиї очі світилися таємничим світлом, мов сама природа стала на бік справедливості.

Я був там. Я бачив усе своїми очима, перебуваючи з дітьми в підземеллі церкви, де нас утримували як жертв для зловісного ритуалу. Увесь мій світ перевернувся, коли в темряві почулися спершу шурхіт, а потім глухий гуркіт від дверей, що падали. Це були вони — вовки. Вони ввірвалися, мов буря, несучи з собою щось більше, ніж страх. Вони несли кару.

Вовчиця, велика й владна, була попереду. Її погляд був невблаганним, а рухи — точними, мов у воїна. Вовки розірвали замки кліток, визволяючи мене й дітей. Серед звільнених була й Луція. Її виснажене обличчя відбило проблиск надії, яку ніс цей нічний кошмар.

Як тільки ми вийшли на вулицю, я побачив, як вони продовжували свою справу. Вовки пересувалися містом, мов тіні, виводячи винних із їхніх схованок. Кожен, хто був причетний до жахів, що творилися під покровом кірхи, отримував свою кару. Отто та його спільники не мали жодного шансу. Їх знайшли, як би далеко вони не тікали, і жодного з них більше не побачили живим. Від Отто не залишилося навіть його ряси — лише сліди на снігу, мов мітка природи, що вершить суд.

Після цього вовки вирушили до міської в’язниці. Я пішов за ними, тримаючи дітей за руки. Біля воріт в’язниці вовчиця голосно завила, і це завивання розкололо тишу, мов труба Божого гніву. Замки падали, наче під натиском якоїсь невидимої сили. Вони звільнили Ганса. Його очі, наповнені подякою й боротьбою, зустрілися з моїми. Він підійшов до мене, стиснув мою руку й сказав: «Тепер вони відчують, що таке справжня справедливість».

Я бачив, як вовки наводили порядок у місті, караючи кожного, хто був причетний до зла. Тих, хто був невинним, вони обходили стороною, наче розуміли, хто гідний прощення, а хто ні. Люди спостерігали за цим крізь щілини у ставнях, боячись навіть дихати. Але для мене ця ніч була не про страх, а про щось більше.

Усе це виглядало, наче легенда ожила. Вовки стали захисниками тих, кого доля привела під їхню опіку. Як у давніх переказах, де вовк стояв на сторожі храму від сил зла, так і цієї ночі вони стали знаряддям Божого правосуддя.

Диво звільнення маленької Луції відбулося саме на день святої Люції. Не можу не бачити у цьому символізму. У день, що мав стати днем її загибелі, дитина повертається до життя. Господь часто діє через обраних ним створінь, і, здається, ці вовки цього разу стали його вісниками. День святої Люції здавна символізує повернення світла — момент, коли темрява відступає, а світло поволі повертається у світ, адже після цього дня ночі стають коротшими. У порятунку Луції, що відбувся саме цього дня, я бачу знамення: наче сама темрява, що панувала у Вольфсберзі, нарешті завершується, поступаючись Божій правді й милосердю.

Цей день — незбагненний, але тепер у мені живе надія на очищення та віру в те, що Бог дозволяє кожній істоті бути суддею у справі добра й зла.

24-го дня грудня в році Господньому 1634-му, IV неділя Адвенту, Адама і Єви

Сьогодні містечко готується до Святвечора. На площі біля кірхи встановили дерево пізнання добра і зла — символічне нагадування про Адама і Єву, яких Господь наділив свободою вибору, але водночас і відповідальністю за цей вибір. Я бачу у цій історії не лише прообраз спокуси, що занурила людство у страждання, але й основний урок, який Бог дарує всім нам: вибір між добром і злом.

Думка про це дерево та історію наших прародичів змушує мене замислитися над тим, як легко люди, прагнучи «захищати» істину, можуть її зрадити. Коли я служив інквізитором, вважав, що мій обов’язок полягає у викоріненні зла. Але чи не став я сам тоді сліпим знаряддям сили, що позбавляє людей вибору? Чи не уподібнився я тим, хто вважає себе вартовим добра, але через страх перед невідомим — як страх перед знанням добра і зла — обирає шлях насильства та нищення?

Бог наділив Адама і Єву правом на вибір, хоч і знав, що це призведе до їхнього падіння. Він дозволив їм порушити Його заповідь, щоб ті мали змогу вибирати самостійно, не зі страху, а з любові й віри. Пам’ятаючи про це, я все глибше усвідомлюю, що свобода, яку Господь дарує, важить більше за суворий примус. І як би не тяжко було на душі, я продовжую свій шлях, шукаючи спокути за вибори, що стали для інших причиною страждань.

Цього Святвечора, коли люди збиратимуться за скромною вечерею, буду молитися про те, щоб Господь дав мені сили залишатися вірним істині, навіть якщо вона ставить мене проти самого себе.

25-го дня грудня в році Господньому 1634-му, Різдво Господнє

Різдво — свято народження Спасителя, і сьогодні Вольфсберг, попри весь свій занепад, наповнився радісними голосами. На ринковій площі влаштували різдвяний ярмарок, де торгують всіма благами, що зібралися в місті: ароматний глінтвейн, пряні пироги з маком, запечена гуска з яблуками та незмінний картопляний салат на столах кожної домівки. Місцеві дітлахи бігають поміж яток, а дорослі радіють можливості обрати щось до святкового столу ще до того, як морози повністю сковують землю.

Мені здається, кожен ранок народження Спасителя нагадує нам, що навіть найтемніші місця несуть у собі промінь світла. У святковій метушні я помітив, як Ганс та Марта віталися зі знайомими. Їхні обличчя сповнені тихої вдячності. Під час нашої розмови з ними я відчув спокій і світло, яке, здається, Господь нарешті подарував моїй душі.

Я залишаю це місто, та не залишаю паломництво. Ще не знаю, куди мене приведе шлях, але вірю, що цей крок — черговий у напрямку до остаточного звільнення від тягарів минулого.