Щоденник Домініка (перша частина)

3-го дня грудня в році Господньому 1634-му

I неділя Адвенту, день Св. Франциска Ксаверія

Дороги Святого Якова стеляться переді мною, але навіть вони не спроможні змити тягар, що лежить на душі. Думки, мов привиди, супроводжують мене з кожним кроком, не даючи ані сну, ані спокою. Здавалося б, я шукаю милосердя, відпущення, яке вже не можу знайти на цій землі.

Сьогодні я увійшов до Вольфсбергу, і ось, починаю нову сторінку своєї подорожі. Холод проникає в кістки, але не він змушує мене здригатися, а невидимий тягар, що висить над цим місцем. Місто, колись жваве завдяки срібним копальням, тепер стало привидом власних минулих багатств. Порожні вулиці зберігають лише відгомін життя, яке тут вирувало. Коли інколи трапляється зустріти місцевих, на їхніх обличчях — страх і байдужість, мов затертий напис на старому надгробку. Тут усе промовляє про сліди нещодавніх епідемій і руйнувань, що їх принесли війни, залишаючи місто в напівсні.

Не можу забути давнього пророцтва, про яке говорять серед старожилів: «Місто згасне, коли вітер із Чорного Лісу підніме пил часу, а кров розіллється з джерела темряви. Прийде той, хто знав смерть, і знову відчує життя в блідому світлі, щоб повернути тіні проти тих, хто їх творить». Ці слова відгукуються у моїй душі тривожним дзвоном — мовби те, що вже сталося з Вольфсбергом, було лише початком. Я стою серед цих будівель, що поступово занепадають, відчуваючи холодний вітер, який, здається, піднімає цей пил віків. Чи означає це, що настав час для тих, хто знає смерть, виправити темні вчинки, які самі ж і пробудили тіні?

Оселився я в заїжджому дворі Zum Grauen Wolf, власником якого є шинкар на ім’я Ганс Бьом. Заїжджий двір розташований у кам'яниці на ринковій площі, навпроти Чумного стовпа, наче сам простір нагадує про минулі лиха та випробування. Будівля старовинна, та все ж доглянута: темні балки й високі стелі поглинають світло, а від диму і пива витає тінь колишніх кращих днів.

Збіг вражає: потрапивши сюди у "вовчий місяць", я оселився саме в заїжджому дворі «До Сірого Вовка», неначе якась невидима сила привела мене до цього місця, де сама назва ніби є відгомоном таємниць, що криються в цих краях.

Ганс — кремезний чоловік із прихованою печаллю в очах, відвертий у словах, але обережний у поглядах. Його донька, Марта, здається не менш стриманою, ніж батько. Я відчув між ними якусь пригніченість, якийсь особливий зв’язок, що єднає їх у небезпеці.

Від Ганса я дізнався, що вони з Мартою — протестанти. У цьому переважно католицькому містечку, особливо після років кровопролиття і переслідувань на ґрунті віри, це стало своєрідним клеймом. Релігійний конфлікт, що триває навколо, ніби відлунює навіть у глухих куточках Вольфсберга, залишаючи за Гансом і Мартою тінь підозр і настороженості. Їхні погляди і віра стали для багатьох сусідів приводом для таємних пересудів і упереджень, що з роками тільки посилилися. Ще Ганс згадував про закиди, що до них лунають, і розповів, як нещодавно віддав двох маленьких вовченят вовчій зграї на чолі з великою вовчицею, яка прийшла за ними до його млина вночі. 

Місцеві бачать у цих історіях підтвердження того, що з родом Ганса пов’язане щось недобре, можливо, чаклунське. Вони шепочуть, що лише той, хто має зв’язок із темними силами, міг так легко укласти угоду з вовками.

Сьогодні ж, у першу неділю Адвенту, я відчуваю особливу напругу у місті. Цей період завжди був символом очікування і покаяння. Ось тільки настрій тут зовсім не радісний. Мабуть, відлуння Тридцятирічної війни — страшніше, ніж мені розповідали. Битва при Нердлінгені, що сталася нещодавно, залишила свої рани, і ці зникнення дітей, про які мені вже довелося почути, лише підсилюють  темні передчуття.

Люди уникають не тільки чужинців, а й самих себе, наче кожен із них знає якусь таємницю, яку інші не повинні знати.

Згадую її обличчя — юну жінку, що стояла переді мною, коли я, сліпо вірячи в праведність своїх дій, складав протокол. Мої висновки були рішучими й суворими. У своїй сліпій вірі я бачив у ній відьму, винну в "гріхах". Вважав, що допомагаю встановлювати порядок. Я тоді ще не розумів, що це був лише страх, помилково званий правосуддям. Не я виголошував вирок — але я написав той звіт, через який вона пішла на багаття. Чи ж знав я тоді, що разом із нею прирікаю на смерть власну совість?

Роки сліпої віри і нещадного полювання за "істинами" зробили мене посланцем хибного світла. Але й цього я не бачив. Скільки ще невинних, скільки зла зроблено під знаменом праведності? Лише тепер розумію, що не виконував Божу волю — я служив темним силам у собі самому, гнався за відкупленням там, де його ніколи не було.

Відтоді я залишив інквізицію. Відрікся від того, що зветься владою і правом судити. Тепер я лише прочанин, що йде чужими дорогами, уникаючи місць, де люди знають про моє минуле. У світі я бачу стільки страждання і незрозумілої жорстокості, ймовірно, бо я сам неодноразово ставав їх причиною.

Цей шлях — мій хрест, я йду, сподіваючись хоч трохи відмити руки, які тепер мені здаються вічно закривавленими. Чи знайду я коли-небудь спокій? Чи поверну душі хоч крихту світла? Виправити це вже неможливо, але, можливо, ще залишилась надія.

4-го дня грудня в році Господньому 1634-му

Свято Святого Йоана Дамаскина

Сьогодні зранку, ще до сходу сонця, я вирушив до церкви, що стоїть навпроти заїжджого двору на ринковій площі. Темрява досі огортала вулиці, і, здавалось, тиша вкривала Вольфсберг мовчазним покровом. Дивна, тривожна тиша, підсилена страхом і підозрою, що, як я помітив, тяжіє над містом.

Храм, присвячений Святому Себастіану, постав переді мною як стара, похмура споруда з каменю, обплутана темною історією. Вовк, що б'ється з дияволом на фресці у нефі, одразу ж привернув мою увагу. Легенда оповідає про Альберта Кемптенського, святого, який приніс до цього краю світло віри та заснував тут першу каплицю, яка згодом перетворилася на цей величний храм.