Четвер, 15 серпня 1968 року

Грета подивилась на годинник і усвідомила, що вже час обідньої перерви, але її досі не полишав робочий шум, тягар нескінченних документів і важкі думки, що бриніли у мозку, мов дзвін у порожньому храмі.

Кожного дня, якщо тільки погода не псувалась, Грета незмінно вирушала до Францисканської загради. Ця звичка була її рятівною ниткою в хаосі повсякденності. Вона завжди виходила в один і той же час, немов годинниковий механізм, що не може дозволити собі збою.

По дорозі вона заходила до кулінарії Světozor, де купувала декілька хлебічків — улюблених бутербродів із сиром та шинкою. Там же брала каву, яку переливала до маленького термоса з яскравим квітковим візерунком. І хоча квіти на термосі здавалися яскравими, у руках Грети він виглядав як похмура реліквія, що приховує у собі щось більше, ніж просто теплу рідину.

Сьогоднішній обід не був винятком. Грета повільно крокувала алеєю парку, але з кожним кроком її огортало щось невидиме, ніби повітря тут було густішим і важчим. Над нею височів темний силует Костела Матері Божої Сніжної. Його високі шпилі, схожі на застиглі кістляві пальці, ніби намагалися схопити сіре небо. Тінь від будівлі, здавалось, переслідувала її, стелилась за нею, мов мовчазний свідок її думок і тривог.

У парку стояли лавки, пофарбовані в блакитний, жовтий і червоний кольори. Грета завжди сідала на одну й ту ж лавку — жовту, що стояла в затінку густих дерев. Але навіть цей притулок, її колишнє місце спокою, тепер здавався їй застиглим у часі, ніби тремтливий острів, оточений хвилями невидимого тиску.

Це місце давно було улюбленим куточком, де вона проводила обідню перерву, читаючи книгу або перекушуючи сендвічами. Але сьогодні жовта лавка, здавалося, стала холодною і чужою. Тиша, яка завжди заспокоювала її, тепер звучала, мов важке дихання, сховане у кронах дерев.

Для Грети цей парк, який колись був оазою спокою, тепер ставав лабіринтом, де доглянутий газон і золотисті кущі форзиції здавалися ідеальними лише на перший погляд. Її оточували тіні плакучих верб, чиї гілки нагадували руки, що звисають у відчаї. Навіть стежки, що звивались крізь парк, здавалось, вели не до затишку, а в якусь безкраю невідомість.

І ця тиша... Вона була густою, задушливою, мов важка тканина, що огортала і тиснула. Вона заспокоювала, але водночас вганяла в душу страх. Грета відчувала, як ця тиша стискає її грудну клітку, пробуджуючи щось похмуре, приховане глибоко всередині. У цій тиші було щось від розпачу: знайоме, невблаганне, наче відлуння її власних думок, що тягли її все далі в темряву.

Краєм ока вона помітила рух, що на мить відволік її від думок. У кінці алеї з’явилася постать, темна й розмита на тлі сліпучого сонця. Людина в чорному, з’явившись мовби з нізвідки, бігла, часто озираючись через плече. Напружений вигляд і нервовий погляд свідчили про переслідування. Його пальці міцно стискали невеликий пакунок — він тримав його так, ніби це було щось надзвичайно цінне та, водночас, небезпечне.

Щось у цьому видінні викликало тривогу. Постать здавалася нереальною, ніби виринула зі старовинної гравюри чи ожила з тіней похмурої легенди. І все ж, у його стрімкій ході й нервових рухах було щось незбагненно знайоме. Глибоко в пам’яті спалахнуло відчуття, що вона вже бачила цю фігуру, цю стрімкість, цю напружену стурбованість. Її серце підказувало, що цей незнайомець якимось чином пов’язаний із її долею.

Силует у чорному наближався до неї швидкими, майже безшумними кроками. Її серце закалатало, і вона інстинктивно напружилася. Незнайомець — високий, з виразними рисами обличчя — підбіг до неї, його очі блиснули божевільною рішучістю. Він кинув погляд назад, перевіряючи, чи не женуться за ним.

— Прошу… збережи це, — ледве чутно сказав він, вручаючи їй обгорнутий у темну тканину пакунок. Його пальці на мить затрималися на її долонях. — Це важливо. Там послання. Тримай міцно й не загуби. Твоя мати пишалася би тобою…

Його голос був тихим, але напруженим, ніби кожне слово прорізало повітря лезом тривоги. Грета навіть не встигла нічого промовити, як він відпустив її руки й зник між темними кущами парку, його постать розчинилася у тінистій алеї.

Вона стояла, стискаючи пакунок, відчуваючи ледь відчутний холод, що пробивався крізь тканину. Усе це відбулося так швидко, що розум не встиг осмислити подію. Її плечі обняла тінь костелу, а парк, що хвилину тому здавався спокійним, наповнився моторошною тривогою.

У пам’яті знову майнула його хода, його рухи. Де вона могла бачити це раніше? І чому слова про матір пронизали її душу, залишаючи гіркий слід сумніву й надії?

Грета ледь встигла покласти пакунок до сумки, коли з іншого кінця алеї з'явилися кілька чоловіків. Їхні обличчя були суворими, а погляди уважно ковзали по кожному кущу, кожній тіні, наче вони прочісували парк у пошуках когось або чогось.

Один із них, помітивши Грету, швидко підійшов до неї. Його погляд був пильним і холодним..

— Ви не бачили тут чоловіка в чорному? — запитав він сухо, майже наказово.

Грета на мить затримала погляд на його обличчі, але встигла приховати своє хвилювання. Вказала рукою в інший бік алеї, до виходу з парку.

— Він побіг туди, — відповіла вона якомога спокійніше.

Чоловік кивнув своїм товаришам, і всі вони швидко рушили вказаним напрямком, навіть не затримавшись. Грета відчула полегшення, але її серце все ще шалено калатало. Вона стиснула ремінь сумки, відчуваючи вагу таємничого пакунка, який тепер приховувала.

Сидячи тут, на лавці й намагаючись заспокоїтись після незрозумілих подій, вона відчувала, як хвороблива хвиля спогадів знову заполонила її свідомість. Події сьогодення, переслідування та загадковий пакунок повернули її до давно прихованого болю, до тієї ночі, яка назавжди змінила її життя.

Грета завжди пам’ятала той день, коли її життя перевернулося вперше. Їй було всього п’ятнадцять, коли батько зник. Матері вона ніколи не бачила — та померла при її пологах. Батько завжди був похмурим і розгніваним на світ, але після комуністичного путчу 1948 року він неначе сказився. Його ненависть до нової влади була відвертою, а критика — різкою. Він сварив комуністів у кожній розмові, лаявся з сусідами і навіть не приховував своєї люті на вулиці.