Про твори переможців та лауреатів

Міжнародний літературний конкурс «Свій біль, свій жаль, свої пісні» був оголошений 22 травня 2026 року з нагоди 170-річчя від дня народження видатного українського письменника, публіциста й мислителя Івана Яковича Франка (1856–1916). Прийом творів тривав до 15 серпня 2026 року. За цей час до редакції надійшло 75 текстів, з яких до конкурсної програми було допущено 62, оскільки інші не відповідали встановленим вимогам. Журі визначило лауреатів та переможців у двох ключових номінаціях — прозі та поезії. Варто зазначити, що в номінації «Поезія» перше та третє місця не присуджувалися взагалі через високу вимогливість до віршованого слова, адже поезія традиційно вважається однією з найскладніших форм літературної творчості.

У прозовій програмі конкурсу відзначено роботи п'яти авторів. І це заслуговує на окремий нарис. Хоча б тому, що всі вони несуть у собі, окрім виховного значення «уроків історії», добротну літературу. І читач разом із авторами оцінювальним поглядом дивиться на ситуації… Ситуації, виписані художньо. І про далеке минуле. І про не таке вже й далеке. І про те, що все минуле живе в сьогоденні…

Один із яскравих прозових творів — оповідання Миколи Голубенка (м. Київ) «Шурка».

Це зворушлива історія про дитинство в евакуації під час Другої світової війни. Головний герой — хворобливий і голодний хлопчик Шурка, який намагається допомогти родині, заробляючи торгівлею лісовою малиною:

«Шурка опановував ази "торгівлі"...

Цю нерадісну роль Шурці довелося прийняти вже цієї зими, разом з отриманою ними "похоронкою" на батька».

А хворобливий хлопчик Шурка, чий біологічний стан («двадцять один кілограм замість... двадцяти шести») перебуває на межі згасання. Проте сюжет твору тримається не на жалі, а на внутрішній гідності дитини, яка прагне бути годувальником:

«Дбайливо поклав малину за пазуху — найкраще місце — і, обережно ступаючи, почвалав до вокзалу».

Кульмінація твору — зіткнення виснаженої дитини із заскорузлим, п'яним патрульним, який б'є хлопця за торгівлю ягодами. Жорстокість тилового побуту компенсується прихованою солідарністю: старший патрульний, який карає кривдника, таємно підкладає в кишеню напівпритомного Шурки шматок хліба, цибулю та два шматочки «білосніжного цукру».

Але автор уникає фальшивого пафосу…

Він завершує твір концептуальним P.S., де минуле перетинається із сьогоденням:

«Та лише тепер, коли відлуння тієї далекої війни так несподівано озвалося в нашому сьогоденні, знайшов у собі сили її розповісти».

Творчість взагалі, за справедливістю, виникає з необхідності висловити дещо особливе… Те, що відкрилося автору в його житті чи в житті інших людей, але доти невідоме загалу… А скоріше — недостатньо зрозуміле… І у всякому разі — ще не оцінене ними… Саме про це й оповідка Олександри Дудко (м. Київ) під назвою «Новий вимір». Вона переносить читача у магіко-реалістичний Львів, де у ветеринарній клініці лікують дивовижних істот, а серед пацієнтів з'являється сам Каменяр зі своїм пораненим птахом:

«Пане Франко, не мені Вам казати, не Вам слухати, але у Вашому літературному депо забагато пафосу. Якщо письменник сорок років лупає сю скалу без вихідних, його алегорії матеріалізуються й починають гнити прямо в повітрі».

Цей твір — не просто текст. Це свого роду постмодерна метафракція та реабілітація духу… Як би це пафосно не звучало…

Адже він — інтелектуальний, яскравий зразок міського фентезі та химерної прози… А постать Івана Франка вдало інтегровано в простір чарівної ветеринарної клініки. Майстерно деконструюються Франкові образи. І в такий спосіб перетворюються й самі художні метафори Каменяра на фізичні об'єкти. Так класичний «Беркут» постає пораненим птахом, що потребує хірургічного втручання:

«— Це не просто алегорія, пані лікарко, — тихо заперечив письменник. — Це дух, який не дає заснути моєму Бориславу... Якщо цей птах не летітиме, усе надармо».

Текст насичений вдалими алюзіями на доробок письменника: у кошику звиваються «боа констриктори» (символи нафтового капіталізму), анестезією слугує відвар із «Зів’ялого листя», а у суглобах Каменяра відлунює «заржавілий засув» з того ж «Захара Беркута». Проза Олександри Дудко вражає стилістичною вправністю, поєднуючи цинічний гумор некромантки Ярини з високим прагненням Франкового служіння народно-просвітницькій справі…

А фантазії у творах самого Івана Франка ще під впливом фантастичних оповідань Гофмана знаходили широкий простір… Згадаймо хоча б «Петрії й Добущуки» тощо…

Тож, процитую ще абзац від пані Дудко: «…Світ навколо міг бути дивним, заплутаним і повним магічних аномалій, але поки в кабінеті пахло гарячою кавою й ритмічним дивовижним життям, на полицях стояли чітко каталогізовані книги, а в чорнильниці не засихало чорнило — з цим світом цілком можна було мати справу. Крок за кроком, абзац за абзацом, пацієнт за пацієнтом.

Я перегорнула ще одну сторінку часопису і подивилася на зачинені двері, за якими простягався неймовірний віковічний простір. Мені в ту ж мить подумалося: що саме серцем чув і бачив письменник там, на своїх затягнутих безпросвітною безнадією перевалах, на перехресних стежках, перш ніж прийти до нас зі своїм зраненим птахом...» Тут, як здається і поєднано етику та естетику …