Про твори переможців та лауреатів

Міжнародний літературний конкурс «Свій біль, свій жаль, свої пісні» був оголошений 22 травня 2026 року з нагоди 170-річчя від дня народження видатного українського письменника, публіциста й мислителя Івана Яковича Франка (1856–1916). Прийом творів тривав до 15 серпня 2026 року. За цей час до редакції надійшло 75 текстів, з яких до конкурсної програми було допущено 62, оскільки інші не відповідали встановленим вимогам. Журі визначило лауреатів та переможців у двох ключових номінаціях — прозі та поезії. Варто зазначити, що в номінації «Поезія» перше та третє місця не присуджувалися взагалі через високу вимогливість до віршованого слова, адже поезія традиційно вважається однією з найскладніших форм літературної творчості.

У прозовій програмі конкурсу відзначено роботи п'яти авторів. І це заслуговує на окремий нарис. Хоча б тому, що всі вони несуть у собі, окрім виховного значення «уроків історії», добротну літературу. І читач разом із авторами оцінювальним поглядом дивиться на ситуації… Ситуації, виписані художньо. І про далеке минуле. І про не таке вже й далеке. І про те, що все минуле живе в сьогоденні…

Один із яскравих прозових творів — оповідання Миколи Голубенка (м. Київ) «Шурка».

Це зворушлива історія про дитинство в евакуації під час Другої світової війни. Головний герой — хворобливий і голодний хлопчик Шурка, який намагається допомогти родині, заробляючи торгівлею лісовою малиною:

«Шурка опановував ази "торгівлі"...

Цю нерадісну роль Шурці довелося прийняти вже цієї зими, разом з отриманою ними "похоронкою" на батька».

А хворобливий хлопчик Шурка, чий біологічний стан («двадцять один кілограм замість... двадцяти шести») перебуває на межі згасання. Проте сюжет твору тримається не на жалі, а на внутрішній гідності дитини, яка прагне бути годувальником:

«Дбайливо поклав малину за пазуху — найкраще місце — і, обережно ступаючи, почвалав до вокзалу».

Кульмінація твору — зіткнення виснаженої дитини із заскорузлим, п'яним патрульним, який б'є хлопця за торгівлю ягодами. Жорстокість тилового побуту компенсується прихованою солідарністю: старший патрульний, який карає кривдника, таємно підкладає в кишеню напівпритомного Шурки шматок хліба, цибулю та два шматочки «білосніжного цукру».

Але автор уникає фальшивого пафосу…

Він завершує твір концептуальним P.S., де минуле перетинається із сьогоденням:

«Та лише тепер, коли відлуння тієї далекої війни так несподівано озвалося в нашому сьогоденні, знайшов у собі сили її розповісти».

Творчість взагалі, за справедливістю, виникає з необхідності висловити дещо особливе… Те, що відкрилося автору в його житті чи в житті інших людей, але доти невідоме загалу… А скоріше — недостатньо зрозуміле… І у всякому разі — ще не оцінене ними… Саме про це й оповідка Олександри Дудко (м. Київ) під назвою «Новий вимір». Вона переносить читача у магіко-реалістичний Львів, де у ветеринарній клініці лікують дивовижних істот, а серед пацієнтів з'являється сам Каменяр зі своїм пораненим птахом:

«Пане Франко, не мені Вам казати, не Вам слухати, але у Вашому літературному депо забагато пафосу. Якщо письменник сорок років лупає сю скалу без вихідних, його алегорії матеріалізуються й починають гнити прямо в повітрі».

Цей твір — не просто текст. Це свого роду постмодерна метафракція та реабілітація духу… Як би це пафосно не звучало…

Адже він — інтелектуальний, яскравий зразок міського фентезі та химерної прози… А постать Івана Франка вдало інтегровано в простір чарівної ветеринарної клініки. Майстерно деконструюються Франкові образи. І в такий спосіб перетворюються й самі художні метафори Каменяра на фізичні об'єкти. Так класичний «Беркут» постає пораненим птахом, що потребує хірургічного втручання:

«— Це не просто алегорія, пані лікарко, — тихо заперечив письменник. — Це дух, який не дає заснути моєму Бориславу... Якщо цей птах не летітиме, усе надармо».

Текст насичений вдалими алюзіями на доробок письменника: у кошику звиваються «боа констриктори» (символи нафтового капіталізму), анестезією слугує відвар із «Зів’ялого листя», а у суглобах Каменяра відлунює «заржавілий засув» з того ж «Захара Беркута». Проза Олександри Дудко вражає стилістичною вправністю, поєднуючи цинічний гумор некромантки Ярини з високим прагненням Франкового служіння народно-просвітницькій справі…

А фантазії у творах самого Івана Франка ще під впливом фантастичних оповідань Гофмана знаходили широкий простір… Згадаймо хоча б «Петрії й Добущуки» тощо…

Шкода, що нині дуже мало проповідується єдність етики та естетики…

Однак досить привабливим із цього огляду видається твір Ярослава Сидоренка (м. Кропивницький) «Музей загублених "Дякую"». Це притча про цінність людської вдячності та непоміченої доброти. Головний герой якої Марко знаходить таємничі двері до музею, де зберігаються невисловлені слова:

«Усі ці "дякую" так і не долетіли, — тихо сказав доглядач. — Ми мусимо їх берегти... Бо якщо люди забувають "дякую", вони перестають бути "дякую" і стають "навіщо"».

Твір вирізняється кришталевою чистотою етичного посилу. Це міська казка… Сидоренко будує драматургію на протиставленні «золотавих» (живих) та «чорних» (згаслих, забутих) баночок. Образ Доглядача музею постає архетипом мовчазного хранителя людської чуйності: