Світло Берегині

Розділ 28. Двері, яких ніхто не зачинив

### СВІТЛО БЕРЕГИНІ

### Розділ 28. Двері, яких ніхто не зачинив

### 1\. Після голосу

Тієї ночі Олена не спала.

Дарина знала це, хоча не чула жодного звуку із сусідньої кімнати. Просто вранці чашка на кухонному столі залишилася недоторканою, чай у ній давно охолов, а біля вікна стояв стілець, розвернутий до порожньої стежки.

Мати сиділа поруч із ним, загорнувшись у стару вовняну хустку.

— Ти знову чула її? — запитала Дарина.

Олена похитала головою.

— Ні. І, мабуть, це добре.

Вона провела пальцем по краю чашки.

— Знаєш, що мене найбільше налякало?

Дарина сіла навпроти.

— Що?

— Не те, що голос був схожий на Соломіїн. А те, що він знав, які слова змусять мене вийти.

Олена підняла очі.

— «Ти ж обіцяла». Ми так часто говорили це одна одній у дитинстві. Я навіть забула, наскільки часто.

— Можливо, той, хто промовив це, знав про вас більше, ніж ми думали.

— А можливо, я сама навчила його цього голосу.

Дарина не стала заперечувати.

Вони вже знали, що Морок не завжди приносив щось чуже. Іноді він користувався тим, що люди самі залишали відкритим: незавершеними розмовами, давніми образами, словами, які роками повторювалися в пам’яті.

Але знати це ще не означало розуміти, звідки він брав голоси.

— Я хочу повернутися до млина, — сказала Дарина.

Олена напружилася.

— Навіщо?

— Не за голосом. Не за відповіддю. Я хочу перевірити, чи пов’язана ця поява з п’ятим колом.

— А якщо там знову хтось заговорить?

— Тоді я слухатиму, що саме він скаже. Але не вважатиму, що голос дає мені право вимагати зустрічі.

Олена довго дивилася на доньку.

— Ти стала схожа на бабусю.

— Сподіваюся, лише в хорошому.

Мати всміхнулася, але усмішка швидко зникла.

— Якщо ти дізнаєшся щось про Соломію…

Вона не закінчила.

Дарина накрила її руку своєю.

— Я розповім тобі. Але я не обіцятиму того, чого не знаю.

Олена кивнула.

Цього разу вона не попросила іншої обіцянки.

### 2\. Сторінка, якої не було

Маркіян чекав біля хвіртки з папкою під пахвою.

— Я знайшов дещо в записах Олекси, — сказав він замість привітання. — І цього разу маю не лише здогад.

Вони пішли старою дорогою до млина. Маркіян розгорнув папку просто на ходу, притискаючи аркуші до обкладинки, щоб вітер не вирвав їх із рук.

На верхній сторінці була фотографія щоденника.

— Пам’ятаєш запис про п’яту руку? — запитав він.

— «Вона нагадує, що будь-яка межа повинна мати шлях назад».

— Так. Я знайшов інший варіант цього запису в копіях, зроблених через кілька десятиліть. Там фраза закінчується інакше.

Він показав Дарині рядок.

П’ята рука не тримає межу. Вона нагадує тим, хто стоїть поруч, що межа не належить їм.

Дарина перечитала слова.

— Хто зробив копію?

— Невідомо. У каталозі зазначено лише, що аркуш надійшов разом із документами родини Левченків. Оригіналу немає.

— Тобто ми не можемо підтвердити, що це точні слова Олекси.

— Не можемо.

— Але можемо перевірити, чи узгоджуються вони з іншими записами.

Маркіян кивнув.

— Саме це я й зробив. У пізнішому записі Софії є схожа думка. Вона пише, що небезпека починається не тоді, коли межа слабшає, а тоді, коли люди вирішують, що мають право визначати її форму.

Дарина зупинилася.

— Це змінює значення всього, що ми робили.

— Так.

— Ми шукали спосіб відновити межу.

— А могли намагатися повернути її до стану, який комусь колись здався правильним.

Вони рушили далі.

Дорога до млина проходила повз старий сад. На гілках висіли останні яблука, а в траві блищала холодна роса. Повітря пахло мокрою землею й димом із далеких хат.

— Маркіяне, — сказала Дарина, — а що, якщо перша Берегиня не була першою?

Він повернув голову.

— Поясни.

— Ми весь час говоримо про неї як про початок. Першу, хто залишився. Першу, хто тримав межу. Але звідки ми знаємо, що до неї ніхто не робив цього?

Маркіян замислився.

— Не знаємо.

— Тоді, можливо, «перша Берегиня» — це не ім’я конкретної людини. Можливо, так назвали ту, чию історію першою записали.

— А потім забули, що записали лише одну історію.

Дарина відчула, як холод пробіг по спині.

Якщо це було правдою, то їхня спроба знайти конкретну жінку могла бути ще одним способом замкнути незрозуміле в знайому форму.

Одна жінка.

Одна жертва.