### «Світло Берегині»
### Розділ 25. Ім’я, залишене в попелі
### 1\. Те, чого не пам’ятав Олекса
Щоденник Олекси Загребельного знайшовся не в архіві.
Він лежав у старій дерев’яній скрині, яку Маркіян привіз із родинного будинку до Полинового Яру ще кілька років тому. Тоді він збирав матеріали для дослідження місцевих переказів і навіть не підозрював, що найважливіші записи можуть ховатися між сторінками, які здавалися йому особистими нотатками прадіда.
Скриня стояла в кімнаті Ганни.
На її кришці виднівся темний слід від колишнього замка, а всередині пахло сухою деревиною, пилом і чимось гіркуватим, схожим на полин.
Маркіян дістав тонкий зошит у полотняній обкладинці.
— Ось він.
Дарина не поспішала брати його до рук.
— Коли ти востаннє переглядав цей щоденник?
— Років п’ять тому. Я прочитав записи про млин, про Петра й про ту ніч. Думав, що решта стосується господарських справ.
— А ти перевіряв, чи всі сторінки на місці?
— Ні.
Дарина обережно розгорнула зошит.
Перші сторінки справді містили звичайні записи: про погоду, ремонт даху, урожай, поїздки до сусідніх сіл. Олекса писав коротко, без зайвих прикрас. Його почерк був чітким, майже суворим.
На двадцять третій сторінці починалися нотатки про межу.
«Сьогодні знову бачив її біля каменя. Вона сиділа на землі й розмовляла з порожнім місцем перед собою. Коли я запитав, із ким вона говорить, відповіла: “Ні з ким. Я просто не хочу, щоб тиша здавалася самотньою”».
Маркіян тихо видихнув.
— Це схоже на слова Петра про першу Берегиню.
— Схоже, — погодилася Дарина. — Але поки що ми не знаємо, чи йдеться про ту саму жінку.
Вона продовжила читати.
«Я запитав її ім’я. Вона сказала, що колись мала його, але тепер не хоче, щоб воно було першим, що люди дізнаються про неї».
Нижче Олекса додав:
«Я подумав, що вона жартує. Тепер не певен».
Дарина перегорнула сторінку.
Наступний запис був зроблений через три дні.
«Вона пояснила, що ім’я може стати дорогою. Люди починають кликати тебе, ще не знаючи, чи хочеш ти йти. А коли не відповідаєш, вони вирішують, що ти забула їх, образилася або перестала любити».
Маркіян провів рукою по волоссю.
— Вона знала, що станеться.
— Або вже бачила це раніше.
— Ти завжди залишаєш собі можливість іншого пояснення.
— Бо в нас немає права перетворювати її слова на пророцтво лише тому, що вони збігаються з тим, що сталося пізніше.
Вона повернулася до зошита.
На наступній сторінці почерк змінювався. Літери ставали нерівними, деякі слова були перекреслені.
«Сьогодні вона попросила мене не записувати її відповіді. Я запитав чому. Вона сказала: “Ти хочеш зберегти мої слова. Але збережене слово легко стає правилом, а правило — наказом. Одного дня хтось прочитає твої записи й вирішить, що знає мене краще, ніж я сама”».
Дарина перестала читати.
Ці слова були надто близькими до всього, що вони робили останніми тижнями.
Вони збирали свідчення, порівнювали записи, відновлювали втрачені фрагменти. Кожен знайдений аркуш здавався кроком до розгадки.
Але що, якщо сама жінка, яку вони намагалися зрозуміти, попереджала про небезпеку такого пошуку?
— Нам потрібно бути обережними, — сказала Дарина.
— Ми й так обережні.
— Ні. Ми обережно працюємо з документами. Але досі думаємо, що якщо знайдемо достатньо фактів, то зможемо вирішити, що з нею сталося.
Маркіян подивився на зошит.
— А цього може бути недостатньо.
— Може бути недостатньо навіть для того, щоб поставити правильне запитання.
Вона закрила сторінку долонею.
— Прочитай далі.
### 2\. Чотири людини й одна обіцянка
Наступний запис був датований вереснем 1928 року.
«Софія сказала, що межа слабшає. Не тому, що люди забули обряди. Не тому, що вогонь згасає або вода втрачає силу. Вона слабшає, коли люди перестають чути одне одного й починають вимагати, щоб світ відповідав на їхні бажання».
Нижче Олекса перелічив чотирьох людей, які мали зібратися біля млина.
Софія Загребельна.
Петро Левченко.
Сам Олекса.
І чоловік, чиє ім’я було закреслене.
— Знову четверо, — промовив Маркіян.
Дарина звірила записи з архівним журналом.
— Так. Але тепер ми знаємо, що четверта особа була присутня в підготовці до подій, а не лише в пізнішому описі.
— Можливо, це чоловік Катерини.
— Можливо. Але не будемо записувати його як установлену особу.
Вона зробила примітку.
Олекса писав далі:
«Ми зібралися, щоб обговорити, як зберегти межу. Петро наполягав, що її не можна замикати. Софія казала, що захист без можливості відмовитися перетвориться на пастку. Я погоджувався з ними, доки не почув, що саме ми можемо втратити».
Наступні рядки були майже нерозбірливими.
Дарина нахилилася до сторінки.
«Вона сказала, що не залишатиметься лише тому, що ми боїмося. Якщо межа повинна існувати, вона має бути вільною залишитися. І вільною піти».
Маркіян підняв голову.
— Ось воно.
— Що?
— Те, чого нам бракувало. Вони знали, що межа може піти.