Світло Берегині

Розділ 23. Жінка без імені

### «Світло Берегині»

### Розділ 23. Жінка без імені

### 1\. Архів, якого не мало бути

До Києва вони вирушили того самого ранку.

Дарина взяла бронзовий диск, копії листів Софії, записи про млин і конверт, знайдений на підвіконні. Оригінали найдавніших документів залишилися в Ганни — не тому, що Дарина боялася втратити їх у дорозі, а тому, що дедалі виразніше розуміла: деякі речі не можна забирати лише через те, що вони потрібні для дослідження.

Петро залишився в Полиновому Яру.

Він не сказав, що боїться повертатися до млина. Не сказав і того, що більше не хоче бачити його стін.

Просто попросив:

— Коли повернетеся, не кажіть мені, що знайшли спосіб звільнити мене.

Маркіян зупинився біля дверей.

— А що сказати?

Петро подумав.

— Правду. Навіть якщо вона буде неповною.

Це прохання Дарина записала в блокнот.

Вона більше не вважала такі речення випадковими.

Архів зустрів їх запахом пилу, старого паперу й холодного каменю. За високими вікнами лежало бліде осіннє небо. У читальній залі майже нікого не було, лише працівниця за стійкою перегортала журнал обліку.

Дарина розклала документи й відкрила каталог, у якому вони шукали матеріали про Софію Загребельну.

— Ось, — сказав Маркіян, нахилившись до екрана. — Збірник польових записів за 1926 рік. Авторка — Софія Загребельна. Але його немає в основному фонді.

— Що означає «немає»?

— Є згадка в каталозі. Є інвентарний номер. Є запис про передачу до спеціального сховища. А самого документа немає.

Дарина перевірила номер.

Потім відкрила інший каталог, звірила дату надходження й переглянула цифрову копію облікової картки.

— Документ не списували, — сказала вона. — Його просто перемістили.

— Куди?

— У фонд, якого в сучасному каталозі немає.

Маркіян відкинувся на спинку стільця.

— Це взагалі можливо?

— У старих архівах — так. Особливо якщо змінювали систему обліку, назви фондів або правила доступу. Але якщо документ зберегли, мусить бути хоча б слід його переміщення.

Вона ще раз перевірила картку.

У нижньому куті стояла примітка, зроблена олівцем:

«Передано разом із матеріалами про місцеві вірування. Не каталогізувати окремо до завершення перевірки походження».

Під нею — дата.

17 жовтня 1931 року.

Дарина відчула, як усе всередині неї насторожилося.

— П’ять років після подій у млині, — промовив Маркіян.

— І чотири роки після первинних записів.

— Думаєш, вони намагалися приховати матеріали?

— Я думаю, що хтось вирішив не каталогізувати їх окремо. Це не одне й те саме.

Вона зробила фотографію картки, зазначила номер і попросила працівницю перевірити старі журнали переміщення.

Жінка довго переглядала записи, перш ніж підняти голову.

— Є ще один номер. Але він не в електронній системі. Його потрібно шукати в паперових журналах за 1930–1932 роки.

— Ми можемо отримати доступ?

— Якщо фонд не має обмежень. Зачекайте, будь ласка.

Вона зникла за дверима службового приміщення.

Дарина подивилася на Маркіяна.

— Якщо знайдемо цей збірник, не починаймо з легенд. Спершу встановимо, хто його укладав, коли саме й на підставі яких свідчень.

— Ти боїшся, що ми побачимо в ньому те, що хочемо побачити.

— Я боюся, що після всього, що сталося, ми перестанемо помічати різницю між тим, що знаємо, і тим, у що хочемо вірити.

Маркіян усміхнувся ледь помітно.

— Це, мабуть, найромантичніша річ, яку ти могла сказати в архіві.

Дарина підняла брову.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Тоді спробуй закохатися в інвентарний опис. Він принаймні не ставитиме дурних запитань.

Маркіян тихо засміявся.

І цей короткий сміх виявився дивно важливим.

У світі, де чужі голоси могли повертати найболючіші спогади, живий людський сміх був нагадуванням: не все, що звучить, є пасткою.

Не кожна близькість вимагає обіцянки.

І не кожне тепло має свою ціну.

### 2\. Чотири свідчення

Старий журнал принесли за сорок хвилин.

Він був у темній полотняній обкладинці, зі зношеними кутами й металевими застібками. На титульній сторінці зазначалося, що це реєстр переміщення етнографічних матеріалів за 1931 рік.

Дарина працювала повільно.

Вона не перегортала сторінки навмання, а звіряла кожен номер із каталогом, фотографувала потрібні записи й відмічала розбіжності.

На сорок сьомій сторінці знайшовся запис про збірник Софії.

«Польові матеріали. Межові вірування Полісся. Авторка — С. Загребельна. Передано до окремого сховища».

У графі «Місце зберігання» стояла абревіатура.

А нижче — чотири прізвища.

Софія Загребельна.

Олекса Загребельний.

Петро Левченко.

І четверте ім’я, яке було ретельно затерте.

Не закреслене.

Не заклеєне папером.