Світло Берегині

Розділ 20. Двері, які зачинилися зсередини

### «Світло Берегині»

### Розділ 20. Двері, які зачинилися зсередини

### 1\. Чоловік за спиною

Дарина не обернулася.

Вона відчувала присутність другої постаті так виразно, ніби та стояла просто за її плечем. Повітря в млині стало важким, а запах мокрого дерева змішався із запахом заліза. Десь над головою повільно скрипнула балка.

Петро Левченко дивився на них.

Чоловік за його спиною не рухався.

— Він досі думає, що я тримаю її тут, — повторив Петро.

— Катерину? — запитав Маркіян.

Петро ледь помітно кивнув.

— Він приходить щоразу, коли хтось торкається межі. І щоразу вимагає одного й того самого.

— Щоб ти повернув її?

— Щоб я визнав, що забрав її.

Дарина повільно підвелася. Вона не відводила погляду від Петра, проте краєм ока стежила за другою постаттю. Чоловік був одягнений у темне пальто старого крою. Його обличчя залишалося блідим і нерухомим, а очі здавалися двома темними плямами на фотографії, яку надто довго тримали під водою.

— Ти знаєш, що сталося з Катериною? — запитала вона.

Петро подивився на неї.

— Я знаю, що вона зробила свій вибір.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Бо я не знаю всього, чого ви хочете від мене почути.

У його голосі не було роздратування. Лише втома людини, яка надто довго пояснювала одне й те саме тим, хто приходив уже з готовим вироком.

Дарина опустила очі на камінь у своїх руках.

Золота смуга на ньому стала яскравішою.

— Тоді скажи нам те, що знаєш. А про решту ми не робитимемо висновків.

Чоловік за спиною Петра раптом повернув голову.

У млині пролунав голос:

— Брехня.

Це слово прозвучало не з його вуст.

Воно з’явилося одночасно в кількох місцях: під балками, за стінами, у нерухомому механізмі. Дарина відчула, як звук проходить крізь дерев’яну підлогу й віддається в кістках.

Микита міцніше стиснув пластину-слухач.

— Не слухайте його, — прошепотів він.

— Кого саме? — запитала Дарина.

Микита подивився на чоловіка в темному пальті.

— Того, хто завжди приходить другим.

Петро заплющив очі.

— Він не завжди був таким.

— Ким? — запитав Маркіян.

— Голосом, який не вміє чекати.

Друга постать рушила вперед.

Петро не відступив, але його плечі напружилися. На мить Дарині здалося, що він хоче підняти руку, та він зупинився, не довівши руху до кінця.

Чоловік у пальті заговорив знову:

— Ти обіцяв мені допомогти.

Петро мовчав.

— Ти сказав, що знаєш, як знайти її.

Тиша.

— Ти дозволив мені увійти.

На цих словах золота лінія на підлозі здригнулася.

Дарина зрозуміла, що вони наблизилися до чогось важливого. Але не знала, чи бачить перед собою спогад, чи подію, яка досі повторювалася всередині межі.

— Петре, — тихо сказала вона. — Ми не проситимемо тебе виправдовуватися. Але нам потрібно зрозуміти, що сталося тієї ночі.

Він розплющив очі.

— Я впустив його до млина.

Чоловік у пальті всміхнувся.

— Ось бачиш. Нарешті.

— Я впустив його, — повторив Петро, — але не обіцяв повернути Катерину.

Усмішка зникла.

І вперше друга постать здалася не просто нерухомою тінню, а людиною, яка почула щось, чого не могла прийняти.

— Ти сказав, що вона там, — прошепотів чоловік.

— Я сказав, що її голос там.

— Це одне й те саме!

— Ні.

Одне коротке слово.

Але після нього млин затих.

Навіть скрип балок припинився.

Петро подивився на чоловіка з такою сумішшю жалю й виснаження, що Дарина раптом зрозуміла: він не боявся його.

Він боявся, що цей чоловік ніколи не почує різниці.

— Саме тоді все й почалося, — сказав Петро.

### 2\. Ніч, яку не записали

Млин змінився.

Не розчинився в тумані й не перетворився на інше місце. Зміна була тоншою: на стінах проступили світлі плями, повітря наповнилося запахом свіжого борошна, а старі жорна повільно повернулися, хоча ніхто не торкнувся механізму.

Дарина побачила стіл біля вікна.

На ньому лежали три чашки, кілька аркушів і розгорнута карта села.

Петро стояв біля дверей. Молодший, без тієї втоми, що тепер глибоко оселилася в його обличчі.

Навпроти нього сидів чоловік у темному пальті.

— Її чули біля криниці, — сказав чоловік. — Вона назвала мене на ім’я.

— Голоси знають імена, — відповів Петро.

— Вона згадала наш дім.

— Голоси пам’ятають місця.

— Вона сказала те, що могла знати лише Катерина.

Петро замовк.

Чоловік нахилився вперед.

— Я не прошу тебе створити її. Не прошу вигадати іншу Катерину. Я прошу лише відчинити двері, щоб я міг побачити її сам.