Розділ 19. Той, хто чекав не на повернення

### «Світло Берегині»

### Розділ 19. Той, хто чекав не на повернення

### 1\. Напис, якого не мало бути

Дарина не покликала Маркіяна відразу.

Вона стояла біля столу й дивилася на напис, що повільно розпливався у волокнах старого дерева. Вода вже майже висохла, але слова залишалися видимими, наче їх не написали, а випалили зсередини.

«Петро досі чекає».

«Але не на Катерину».

Вона перечитала їх утретє, потім дістала блокнот і записала точний час, стан поверхні, температуру в кімнаті та всі обставини, які могла перевірити. Після цього сфотографувала стіл із кількох ракурсів.

Це було майже смішно.

У світі, де дзеркала могли говорити голосами померлих, а бронзові диски реагували на невимовлені слова, вона все ще намагалася почати з вимірювань.

Але Дарина знала: страх стає небезпечнішим, коли його перестають відрізняти від факту.

Вона провела пальцем біля напису, не торкаючись самої води.

Жодного холоду.

Жодного золотого світла.

Лише слабкий запах річкового мулу, хоча до найближчої води було кілька сотень метрів.

— Ти теж це бачиш?

Голос Маркіяна пролунав із дверей.

Дарина обернулася. Він стояв із розгорнутим щоденником Олекси в руках. Волосся скуйовдилося після сну, а на плечі його сорочки залишилася складка від подушки.

— Я не хотіла тебе будити.

— Ти ходиш по кімнаті вже десять хвилин. Навіть якби я не чув кроків, твоя звичка записувати все, що тебе лякає, однаково мене розбудила б.

— Я не записую те, що мене лякає.

— Авжеж. Ти записуєш «аномальне явище невстановленої природи» й робиш вигляд, що це не має до тебе жодного стосунку.

Дарина ледь усміхнулася.

— Це точніше.

Маркіян підійшов до столу. Його усмішка зникла, щойно він прочитав напис.

— Петро досі чекає, — промовив він. — Але не на Катерину.

— Саме так.

Він розгорнув щоденник на закладеній сторінці.

— Я шукав згадки про останню ніч у млині. Знайшов ще один запис, якого раніше не помічав.

— Що там?

Маркіян поклав щоденник поруч із написом.

Пожовклий аркуш був списаний нерівним почерком. На полях виднівся знак із чотирма лініями та порожнім центром.

— Олекса писав про Петра вже після того, як млин зачинили, — сказав він. — Ось.

Дарина нахилилася над сторінкою.

«Він не просив, щоб його знайшли. Просив лише, аби ми не називали його відсутність згодою залишитися».

Вона перечитала речення.

— Це може означати, що Петро не міг вийти.

— А може, що він не хотів виходити, але не мав можливості сказати про це власними словами.

— Це різні речі.

— Так, — погодився Маркіян. — І ми досі не знаємо, яка з них правдива.

Він перегорнув сторінку.

Там було ще кілька рядків, написаних значно пізніше, іншим чорнилом.

«Я думав, що замкнув свідка, аби ніхто більше не скористався ним. Тепер розумію, що замкнув і того, хто його беріг. Я назвав це захистом, бо не мав сміливості визнати, що боюся почути відповідь».

Дарина повільно випросталася.

— Олекса знав, що Петро залишився всередині.

— Принаймні підозрював.

— І все одно не повернувся по нього.

Маркіян мовчав.

— Він міг вважати, що так безпечніше, — нарешті сказав він. — Після того, що сталося з чоловіком Катерини, він, мабуть, боявся повторення.

— Можливо. Але страх не робить рішення правильним.

Маркіян уважно подивився на неї.

— Ти думаєш, Олекса помилився?

Дарина знову поглянула на щоденник.

— Я думаю, він зробив вибір за іншу людину. І тепер ми маємо з’ясувати, чи Петро справді хотів залишитися, чи його змусили.

З глибини будинку долинув тихий скрип.

Ніби хтось повільно відчинив двері на горище.

Вони одночасно повернули голови.

За кілька секунд Ганна покликала їх із кухні:

— Дарино! Маркіяне! Ідіть сюди. Вам треба це побачити.

### 2\. Четверо, які вийшли з млина

На кухонному столі лежала велика папка, яку Ганна дістала з нижньої шухляди старого буфета.

Поряд сиділа Олена. Перед нею стояла чашка чаю, до якої вона, здається, навіть не торкнулася.

— Звідки це? — запитала Дарина.

— Від батька, — відповіла Олена. — Я знайшла папку серед його паперів ще багато років тому. Він заборонив мені читати її.

— І ти не читала?

— Прочитала перші дві сторінки. Потім він повернувся додому й побачив папери на столі. Він сказав, що деякі речі не можна знати, доки не навчишся з ними жити.

Олена опустила погляд.

— Тоді я вирішила, що це чергова його таємниця. Я розсердилася й більше не поверталася до папки. А після його смерті не змогла змусити себе відкрити її знову.

Ганна поклала руку на доньчине плече.

— Ти не мусиш звинувачувати себе за кожну річ, якої не знала.

— Я знаю, мамо. Але тепер розумію, скільки разів ми всі називали мовчання захистом.

Дарина відкрила папку.

Усередині були копії архівних документів, кілька фотографій, план млина й аркуш із переліком людей, які перебували там у жовтні 1928 року.

Вона відразу помітила дивність.