Розділ 18. Та, яка перестала чекати

### Розділ 18. Та, яка перестала чекати

### 1\. Будинок біля річки

Дім Марії стояв там, де сільська дорога спускалася до річки й губилася серед верб.

Він був невеликий, із потемнілими від часу віконницями та низьким дахом, на якому мох утворив нерівні зелені острівці. Біля ґанку росли мальви, а під вікном стояла стара лійка, наповнена дощовою водою. На мотузці сушилися рушники, і вітер ледь ворушив їхні краї.

Усе здавалося звичайним.

Саме тому Дарина не поспішала підніматися на ґанок.

Після млина вона почала розуміти, що небезпека не завжди приходить у вигляді темряви, холоду чи голосу з-за зачинених дверей. Іноді вона ховається в надто простих поясненнях. У бажанні знайти одну людину, яка виявиться винною. В надії, що досить назвати правильне ім’я — і все стане зрозумілим.

Маркіян стояв поруч, тримаючи в руках блокнот із записами про Петра Левченка.

— Ти готова? — запитав він.

Дарина похитала головою.

— Ні.

Він здивовано подивився на неї.

— Але ми можемо постукати, — додала вона. — Готовність не завжди означає відсутність страху.

Маркіян усміхнувся.

— Тоді стукаймо.

Вони піднялися на ґанок.

Дарина постукала тричі.

За дверима почулися кроки, потім — звук засуву.

На порозі з’явилася літня жінка з коротким сивим волоссям. Вона була невисока, але трималася прямо, а її темні очі дивилися на гостей із такою уважністю, ніби вона звикла помічати навіть те, що люди намагалися приховати.

— Ви до мене? — запитала вона.

— Якщо ви Марія, то так, — відповів Маркіян. — Ми хотіли б поговорити про Катерину.

Жінка не змінилася на обличчі.

Лише її рука, що тримала двері, повільно стиснулася.

— Хто вас послав?

— Семен Кравець.

— А він тепер розповідає чужі історії всім, хто приходить із Києва?

— Ми не хочемо забирати вашу історію, — сказала Дарина. — Ми намагаємося зрозуміти, що сталося зі старим млином у 1928 році. Семен сказав, що ваша родина могла знати Катерину.

Марія подивилася на них ще кілька секунд.

Потім відступила від дверей.

— Заходьте. Але якщо ви прийшли шукати спосіб повернути когось із мертвих, то я вам не допоможу.

Дарина відчула, як бронзовий диск у кишені ледь торкнувся її пальців.

— Ми не знаємо, чи Катерина померла, — відповіла вона. — І не збираємося вирішувати за неї, чого вона хоче.

Марія затримала на ній погляд.

Уперше в її очах з’явилося щось схоже на зацікавленість.

— Тоді, можливо, ви справді прийшли не даремно.

### 2\. Жінка, яка не називала сестру

У кімнаті Марії було багато світла.

Вікна виходили на річку, і крізь тонкі фіранки сонце падало на стіл, де стояли три чашки, скляна банка з медом і невелика миска з яблуками. На стіні висіла стара фотографія двох молодих жінок.

Одна дивилася просто в об’єктив.

Інша трохи повернула голову, ніби почула щось за межами кадру.

Дарина впізнала в молодшій жінці Катерину ще до того, як Марія назвала її ім’я.

— Це моя сестра, — сказала господиня. — Ми були дуже різними.

Вона поставила перед гостями чай.

— Катерина завжди хотіла все виправити. Якщо хтось сварився, вона намагалася їх помирити. Якщо хтось плакав, вона залишалася поруч. Якщо хтось ішов, вона бігла за ним.

Марія сіла навпроти них.

— Я казала їй, що не можна прожити життя за інших. Вона відповідала, що іноді достатньо просто не відвертатися.

— Ви часто сварилися? — обережно запитала Дарина.

— Частіше, ніж варто було. Але ми завжди мирилися.

Марія провела пальцем по краю чашки.

— До того дня, коли вона зникла.

За вікном ворухнулася верба. Її гілки торкнулися води, і на поверхні розійшлися тонкі кола.

— Катерина була одружена з чоловіком, який не вмів відпускати, — продовжила Марія. — Він любив її. Я в це вірила. Але його любов завжди мала умову: вона повинна була залишатися там, де він міг її бачити.

Маркіян опустив очі.

— Вони посварилися?

— Так. Через дрібницю, яка згодом стала для нього найбільшим жалем. Катерина хотіла поїхати до родичів на кілька днів. Він сказав, що якщо вона піде, то не повинна повертатися.

Марія сумно всміхнулася.

— Люди іноді вимовляють слова, які вважають порожніми. А потім роками намагаються повернути час до тієї миті, коли їх ще можна було не сказати.

— І вона пішла? — запитала Дарина.

— Так. Але не до родичів. Вона пішла до річки.

Марія повернула голову до вікна.

— Тоді я бачила її востаннє. Вона стояла на березі, тримаючи в руках маленьку тканинну торбинку. Я запитала, чи хоче вона, щоб я пішла з нею. Вона відповіла, що їй потрібно побути самій.

— Ви дозволили їй піти?

— Так.

Марія сказала це спокійно, але в її голосі відчувалося стільки років самозвинувачення, що Дарина не стала ставити наступне запитання відразу.

Нарешті Маркіян промовив:

— Ви знаєте, що сталося потім?

— Ні. І саме це найважче.

Марія підвелася, підійшла до шафи й дістала тонку дерев’яну коробку.

— Через три дні її чоловік прийшов до мене. Він сказав, що чув Катерину біля старої криниці. Вона кликала його, просила пробачити й обіцяла повернутися, якщо він відчинить двері млина.