Розділ 17. Той, хто дивився зсередини

### Розділ 17. Той, хто дивився зсередини

### 1\. Відбиток без руки

Дарина довго не торкалася диска.

Вона стояла біля підвіконня, схиливши голову, і розглядала ледь помітний відбиток у центрі бронзи. Він нагадував слід людського пальця, але був надто рівним, щоб належати звичайному дотику. Тонкі лінії утворювали спіраль, яка закручувалася всередину, до порожнього кола.

Дарина змінила кут освітлення. Потім сфотографувала поверхню за денного світла, а тоді — під ліхтариком.

На знімках відбиток виглядав по-різному.

На першому він майже зникав. На другому нагадував тріщину. На третьому здавався темною плямою, що лежала під металом, а не на ньому.

— Це не подряпина, — сказала вона нарешті.

Маркіян, який стояв за її спиною, нахилився ближче.

— Ти можеш пояснити, що це?

— Ні. І поки що не збираюся вигадувати пояснення.

Вона занотувала спостереження, відклала фотоапарат і лише тоді обережно підняла диск за краї.

Метал був холодним.

Але в самому центрі, там, де проступав відбиток, відчувалося ледь помітне тепло.

Дарина завмерла.

Вона не могла визначити, чи це справді температура металу, чи її власні пальці, які встигли нагріти поверхню. Тому поклала диск на стіл і зачекала.

За хвилину торкнулася його знову.

Тепло залишалося.

— Маркіяне, подивися.

Він приклав пальці до краю диска, а потім до його центру.

— Різниця відчутна.

— Але це ще не означає, що вона має надприродне походження. Метал може нагріватися нерівномірно.

— Ти справді думаєш, що справа в температурі?

Дарина підняла на нього очі.

— Я думаю, що якщо ми перестанемо перевіряти прості пояснення, то дуже швидко почнемо вірити будь-чому.

Маркіян усміхнувся, але його погляд залишався серйозним.

— Саме за це я тобі й довіряю.

Вона не відповіла.

Останнім часом слова Маркіяна діяли на неї дивно. Вони не заспокоювали й не відволікали. Навпаки, змушували відчути, наскільки важливим стало те, що між ними виникало. Щось обережне, ще не назване, але вже достатньо справжнє, щоб його можна було втратити.

Дарина повернулася до записів.

— Ми знаємо, що Петро Левченко зник у млині в листопаді 1928 року. Знаємо, що Олекса залишив знак на стіні після його зникнення. І знаємо, що Софія вважала свідка небезпечним, якщо змусити його відповідати.

— Але не знаємо, ким був сам свідок, — додав Маркіян.

— Так. І не знаємо, що сталося з Левченком. Якщо він зник фізично, мають залишитися якісь свідчення. Якщо ж він залишився по той бік межі, потрібно зрозуміти, що саме це означає.

— Ти хочеш повернутися до млина?

— Ні. Спочатку знайдемо людей, які пам’ятають Левченка. Якщо він мав родину, друзів, сусідів, вони могли знати, що відбувалося перед його зникненням.

Маркіян узяв список експедиції.

— У старій частині села живе чоловік, який збирає церковні книги й родинні документи. Його звати Семен Кравець. Він не любить, коли до нього приходять із готовими висновками, але може дозволити переглянути записи.

— Тоді не приходитимемо з висновками.

Дарина поклала диск у тканинний футляр.

Щойно тканина торкнулася металу, відбиток у центрі став майже непомітним.

Вона зупинилася.

На внутрішньому боці футляра проступила тонка золота нитка.

Вона тягнулася від диска до самого шва, а потім зникала в тканині.

Дарина обережно розгорнула футляр.

Нитка зникла.

— Ти бачив? — запитала вона.

— Так.

— Що саме?

Маркіян помовчав.

— Те саме, що й ти. Але я не знаю, що це означає.

Дарина повільно кивнула.

Це була єдина відповідь, якій вона могла довіряти.

Поки що.

### 2\. Дім, у якому зберігали чужі імена

Семен Кравець жив на околиці села, у вузькій хаті з високим ґанком і старими яблунями. Біля хвіртки стояла дерев’яна лавка, на якій сушилися кілька розкритих зошитів. Їхні сторінки ворушилися від вітру, хоча небо було майже безхмарним.

Сам Семен виявився сухорлявим чоловіком із густими сивими бровами. Він довго розглядав Маркіяна, перш ніж запросити гостей усередину.

— Загребельний, кажеш? — перепитав він. — Із тих Загребельних?

— Із тих.

— Тоді заходь. Тільки не думай, що прізвище дає тобі право забрати звідси все, що захочеш.

— Я нічого не збираюся забирати.

— Так усі кажуть.

Семен провів їх до кімнати, де стіни були заставлені полицями. На них стояли книги, коробки з листами, старі фотографії й товсті зошити, перев’язані мотузкою.

Дарина відразу помітила, що предмети були впорядковані не за датами.

На кожній полиці стояли невеликі дерев’яні таблички з написами: «Ті, хто пішов», «Ті, хто повернувся», «Ті, про кого перестали говорити».

Вона затримала погляд на останній табличці.

Семен помітив це.

— Найбільша полиця, — сказав він. — І найважча.

— Чому ви так її назвали? — запитала Дарина.

— Бо іноді людина зникає не тоді, коли залишає дім. Іноді її перестають згадувати ще за життя.

Він дістав із шухляди тонку книгу.

— Що саме вас цікавить?