Розділ 15. Той, хто залишився по цей бік

### Розділ 15. Той, хто залишився по цей бік

### 1\. Дві літери на стіні

Маркіян не відводив погляду від напису.

О. З.

Дві літери, вирізані в камені, здавалися надто простими для того, щоб нести в собі стільки років мовчання. Вони могли належати Олексі Загребельному. Могли бути його позначкою на польових записах, знаком авторства або навіть випадковим збігом. Дарина знала, що не можна перетворювати припущення на висновок лише тому, що він здається очевидним.

Та Маркіян дивився на них так, ніби перед ним стояв не напис, а людина, яку він усе життя вважав іншою.

— Ти знав його особисті записи? — запитала Дарина.

— Деякі. У родині зберігали його щоденники, але більшість сторінок стосувалися побуту, звичаїв і польових досліджень. Він записував назви рослин, історії про місцеві свята, описи старих будівель. Мені ніколи не траплялося нічого про такі речі.

— А Софіїні листи?

Маркіян повільно похитав головою.

— Я знав, що вони листувалися. Але не знав, що Софія залишила їй щось настільки важливе.

Дарина знову подивилася на тріщину.

Темрява за нею не рухалася. Колесо старого механізму стояло нерухомо, а золоті лінії на стіні зникли так само раптово, як і з’явилися.

Проте вона не могла позбутися відчуття, що хтось досі слухає їх із того боку.

— Нам треба йти, — сказала Олена. — До темряви залишилося небагато часу.

Микита кивнув.

— Я теж так думаю. Коли млин замовкає надовго, це ще не означає, що він перестав слухати.

Вони зібрали речі й вийшли надвір. Маркіян затримався біля дверей, озирнувшись на старий механізм.

— Якщо Олекса справді був причетний до цього, я хочу знати чому.

— Ми з’ясуємо, — відповіла Дарина.

— А якщо він зробив те, чого ми зараз намагаємося не допустити?

Дарина не стала втішати його безпідставними словами.

— Тоді нам доведеться визнати, що людина може любити когось і водночас завдати їй непоправної шкоди. Одне не скасовує іншого.

Маркіян опустив очі.

— У нашій родині його пам’ятали як людину, яка завжди поверталася за своїми.

— Можливо, саме в цьому й була його помилка.

Він різко підняв голову.

Дарина не відвела погляду.

— Повернутися за кимось — не завжди означає повернути його. Іноді це означає дати людині можливість піти, навіть якщо ти не готовий її відпустити.

Вони рушили до села.

Позаду млин знову скрипнув.

Цього разу звук був схожий на короткий, зламаний сміх.

Або на схлипування.

Дарина не озирнулася.

### 2\. Щоденник Олекси Загребельного

У бабусиній хаті на них чекали Ганна й Микита.

На столі стояла лампа, поруч лежали копії старих листів, карта чотирьох місць і бронзовий диск, який Дарина поклала біля вікна. Відтоді, як вони повернулися з каплиці, він не світився й не нагрівався. Він здавався звичайним шматком старого металу.

Саме це непокоїло Дарину найбільше.

— Ми знайшли напис на стіні млина, — сказала вона. — О. З.

Маркіян сів біля столу.

— Можливо, це Олекса.

Ганна зняла окуляри.

— Тоді треба прочитати його останній щоденник.

— Він у вас? — запитав Маркіян.

— Ні. Але я знаю, де він може бути.

Вона підійшла до старої шафи й дістала з нижньої полиці плоску дерев’яну скриньку. Усередині лежали пожовклі фотографії, складені вчетверо листи та невеликий конверт із написом: «Для того, хто знайде порожнє місце».

Маркіян обережно узяв конверт.

— Це почерк Софії.

— Вона залишила його мені багато років тому, — сказала Ганна. — Просила відкрити лише тоді, коли знак знову почне проявлятися. Я довго думала, що йдеться про вишивку або про диск. Тепер розумію, що вона мала на увазі щось інше.

— Чому ви не відкрили його раніше? — запитала Дарина.

Ганна подивилася на неї.

— Бо я боялася знайти відповідь, яка змусить мене визнати, що я помилялася всі ці роки.

Вона простягнула конверт Маркіянові.

Усередині лежав короткий лист.

«Ганно, якщо цей конверт відкрито, значить, вони знову шукають завершення там, де залишено проміжок.

Не дозволяй їм засудити Олексу раніше, ніж вони прочитають його останні записи. Він не був єдиним, хто прийняв рішення, але саме він залишив на камені знак.

Я не виправдовую його. Я лише прошу пам’ятати: провина — це не завжди відповідь. Іноді вона лише ще одні двері, які людина намагається відчинити, щоб не залишатися наодинці з тим, чого вже не може змінити.

Щоденник він передав туди, де вода колись перестала відбивати небо, а земля досі пам’ятає його кроки.

Якщо знайдете його, не читайте останню сторінку першою.

Софія».

Маркіян перечитав лист.

— Щоденник у кургані?

— Або біля нього, — сказала Дарина. — «Там, де вода колись перестала відбивати небо» — це криниця. «Земля пам’ятає його кроки» — курган.

Олена підійшла до столу.

— Отже, він залишив щоденник між двома місцями.

— Або між двома свідченнями, — уточнив Маркіян.

Дарина розгорнула карту.

— Криниця й курган розташовані на одній лінії, якщо дивитися за старим планом. Млин стоїть на перетині доріг. Якщо щоденник справді захований між ними, нам доведеться перевірити ділянку між двома точками.